Сцена Концертного залу Людкевича
Концертний зал ім. С. Людкевича
100-100
Концертна серія «Pro et contra. Сцена нової музики»
До 75-річчя з дня народження Володимира Загорцева (1944-2010)
Кількісно нечисленний фортеп‘яновий доробок видатного київського композитора Володимира Загорцева (1944 — 2010), останнього учня славетного українського симфоніста Бориса Лятошинського, належить до найвищих здобутків вітчизняного рояльного репертуару другої половини ХХ століття і щонайкраще репрезентує усі без виключення періоди творчості майстра у поступальності його становлення та розвитку, включно з усіма їх стилістичними напрямами та технологічно-композиційними константами.
Хронологічно першим твором Загорцева для фортеп’яно постала скомпонована ним на першому курсі консерваторії двочастинна Сонатина (1963), у якій наявні, як і у «Приказках» на народні тексти, що написані того ж року, певні неофольклористичні тенденції та помітний вплив творчості Стравінського і Бартока.
Ще за життя Вчителя у 1967 році молодим автором було розпочато роботу над наступним твором для рояля соло під назвою «Ритми», що згодом у другій редакції 1969 року перетворився на розлогу композицію трансцендентної виконавської складності в умовно сонатній формі зі застосуванням рафінованої серіально-пуантилістичної техніки з елементами сонористики (гра долонями, кластери передпліччя ми, etc.). Безсумнівно, твір є шедевром українського музичного структуралізму, що своїми художніми якостями і рівнем компонування не поступається аналогічним зразкам від класиків повоєнного європейського аванґарду — Булеза, Беріо, Штокгавзена.
Велика за обсягом тричастинна Перша соната писалася протягом 1980-81 років. Вона втілює у собі та повною мірою представляє середній пост-аванґардовий період творчості Загорцева, з його більш персоналізованою і виваженою манерою авторського вислову, опертям на традиції та форму класико-романтичного сонатного циклу, драматизмом і напруженістю розвитку. Психологічний клімат, що панує у сонаті, певним чином апелює до трагедійних сонатно-симфонічних сторінок Лятошинського.
Три епітафії (1998) є яскравим зразком пізньої лірики композитора. Кожна з мініатюр циклу присвячена пам’яті друзів буремної молодості та однодумців митця: 1 – російського композитора, музикознавця і громадського діяча Едісона Денисова; 2 – київського поета, музиканта, мислителя, що проживав останні роки і помер в Санкт-Петербурзі, Сергія Вакуленка; 3 – київської музикознавиці, дружини В. Сильвестрова, Лариси Бондаренко.
Друга соната «Гра рефренів» (1999) базується на ескізах невикінченої композиції «Рефрени», яка, ймовірно, за інерцією була розпочата Загорцевим 1970 року, відразу ж після завершення двох великих фортеп’янових творів 1969 року — другої редакції «Ритмів» для рояля соло і Сонати для рояля, струнних і ударних інструментів. Подібно до нав’язливої idée fixe, початковим ритмічним імпульсом п’єси, яка в остаточній версії 1999 року перетворилася на другу частину сонати, слугує тривожне бриніння (репетиція) секстолі h малої октави, що базується на напруженому атональної побудови акорді скрябінсько-бартоківського штибу (дві великі нони і тритон — g-fis-f-h), що є своєрідним пульсуючим ритмо-динамічним згустком або ядром рефрену, який потенційно містить і несе в собі основу для усього подальшого ритмічного і гармонічного розгортання рондальної форми твору. Пізніше автором була скомпонована перша, вступна, частина, утворюючи таким чином двочастинний цикл, що по конфігурації форми чимось нагадує Четверту сонату Скрябіна.
Друга соната Загорцева має органічну стилістичну спорідненість з творами пізнього Скрябіна, раннього Шенберґа, Бартока та особливо Лятошинського, ремінісценціями з якого рясніє партитура сонати.
Євген Громов
Виконавці:
Євген Громов, фортепіано (Україна)
Програма: