Наприкінці червня до Львова зі сольним концертом та серією майстер-класів завітає співак світової слави, посол української музики в світі, бас-баритон Павло Гунька. Його виступ відбудеться 23 червня на сцені Львівської національної філармонії і включатиме твори українських композиторів – М. Лисенка, С. Туркевич, Я. Степового, В. Барвінського та М. Волинського. Над солоспівами українських композиторів він також працюватиме з молодими оперними співаками, в рамках першого Літнього Інституту в Україні «Мистецька пісня – опера в мініатюрі». Майстер-класи, що триватимуть 24-30 червня у Львівській національній опері, завершаться Заключним концертом, де також звучатимуть вокальні перлини української музики.
Про неймовірну кар’єру Павла Гуньки – британського співака українського походження на світовій оперній сцені, любов до української мистецької пісні та величезну, титанічну роботу щодо її популяризації у світі розповідає Лілія Назар-Шевчук – музиколог, кандидат мистецтвознавства, Ph.D., доцент кафедри історії музики Львівської національної музичної академії ім.М.В.Лисенка.
Те, що українці відвіку славилися своїми голосами – не є таємницею в світі, бо чи ж саме не вони – на найвищих вершинах вокальної майстерності – у вимірі оперного мистецтва – привносили у вселюдську скарбницю невід’ємну часточку української душі.
Зрештою, у всіх видах музичного мистецтва і не лише в культурній площині маємо чим гордитися перед світом, який, варто вкотре нагадати – завдячує українцям і винаходом телебачення, і можливістю польотів у космос, і ще багатьма епохальними відкриттями у різних сферах людського буття. Та, вертаючись до музики, постає загадкове питання: чому, маючи незглибиме народнопісенне багатство – замалим чи не найбільше в світі, створивши неперевершені шедеври у сфері вже писемної сакральної та світської традиції у жанрах хорової, ансамблевої чи сольної вокальної та інструментальної музики, імена сотень українських композиторів і виконавців й досі знаходяться на маргінезі світових мистецьких процесів?
Чому Пабло Пікассо так позаздрив нам, що маємо Катерину Білокур, говорячи, що “якби іспанці мали таку художницю, то про неї давно знав би увесь світ?”
Чому один зі сучасних провідних баритонів світу Рассел Браун у своєму камерному речиталі, на якому було 3000 слухачів і де він виконував вокальні твори М. Лисенка, К. Стеценка, Ф. Шуберта і Р. Шумана на запитання про українських композиторів (а було це перед постановкою “Пеліаса і Мелізанди” К. Дебюссі) відповів риторично: “ЧОМУ Я НЕ ЗНАВ ПРО ЦІ ПІСНІ РАНІШЕ?!!!”, – констатуючи: “ЦІ ТВОРИ НАЛЕЖАТЬ ДО СВІТОВОЇ СКАРБНИЦІ, ВОНИ НАЛЕЖАТЬ ЛЮДСТВУ!!!”.
І чимало української музики викликає саме таку реакцію в світі – згадаймо, хоча б про заклик учня Г. Верьовки хорового диригента В. Колесника до світової музичної громади з метою запису хорових концертів Д. Бортнянського, на який відгукнулося понад 10000 співаків, а чи й тріумфальний хід “Щедрика” М. Леонтовича, високомистецька обробка народної пісні якого засвідчує колосальну музичну спроможність української нації.
А історію з Расселом Брауном розповів також один з найвидатніших бас-баритонів сучасності – світової слави співак українсько-англійського походження – ПАВЛО ГУНЬКА, бо саме завдяки його величезним старанням українська мистецька пісня починає торувати собі шляхи у глобальному просторі музичної культури людства. Багато хто з українців уже знайомий з цим іменем, та все ж – ніколи не завадить вкотре нагадати, а комусь і вперше відкрити для себе імена національних подвижників, і якщо читач думає, що я зависоко беру, то спробую аргументовано довести цей факт.
ПАВЛО ГУНЬКА. ВЕРШИНИ ОПЕРНОГО КОМПЕНДІУМУ
Народжений у Англії в родині українця і англійки, з 9-ти років під батьковою опікою почав читати “Апостола” у греко-католицькій церкві в Ковентрі та співати в церковному хорі, яким з 15-ти років уже керував, а також освоював ази дяківського співу (ще одне свідчення на користь і честь української церковної хорової традиції, яка дала світові не одного музичного генія).
Маючи дар до мов (а Павло Гунька володіє вільно сімома мовами) закінчив університети Манчестеру (Велика Британія), Мецу (Франція) та Барселони (Іспанія), що дозволяє співакові виконувати найрізноманітніші ролі різними мовами оригіналів. Однак, хоч і дуже любив співати, ніяк не наважувався піти в музику, а тому студіює право та починає працювати адвокатом. Врешті, любов до музики взяла своє і після прослуховування у Королівському північному музичному коледжі Манчестеру, професура уже не випустила унікальний оксамитовий тембр 28-річного бас-баритона, спророкувавши йому велике майбутнє. Невдовзі навчання продовжилося у Швейцарії під керуванням румунської співачки Марії Сандулеску. А у 1995 р. П.Гунька виступив у бетговенському “Фіделіо” на одному з Міжнародних австрійських фестивалів, трансляції якого пройшли не лише у Європі, але і Японії. Це був початок слави митця, який отримав високу оцінку критиків і був запрошений в якості соліста до Канади в оперний театр Торонто.
Впродовж майже 30-літньої кар’єри П.Гунька виступив на найбільших сценах світу – у Парижі, Відні, Мюнхені, Києві, Флоренції, Амстердамі, Мадриді, Москві, Лондоні, Зальцбурзі, Римі, Берліні, Торонто та багатьох інших під орудою таких іменитих блискучих диригентів як Клаудіо Аббадо, Джеффрі Тейт, Семен Бичков, Зубін Мета, Пітер Шнайдер, Марк Віглсворс, сер Саймон Реттл, сер Марк Елдер, Даніель Баренбойм, Еса-Пекка Салонен, Кирило Петренко, Касуші Оно.
До основних ролей, як вважає сам співак, варто віднести партії Дона Пісарро в опері “Фіделіо” Л. ван Бетговена в Мюнхені і Віденській опері, головну роль у “Воццеку” А.Берґа на Маджо Музікале фестивалі у Флоренції, а також Доктора в цій же опері в Берлінській постановці та Шігольха в опері “Люлю” А.Берґа в Брюсселі та Мюнхені. П.Гунька одразу зарекомендував себе як універсального артиста, адже цей співак не має жодних пересторог щодо виконання класичного, романтичного, модернового чи ультра-сучасного репертуару в чому немало допомагає і знання мов та феноменальні технічні і акторські дані.
Так, в найбільш пописовому для басів чи баритонів знаменитому вердієвському репертуарі найбільш яскравими стали втілення образів Макбета в Берліні та Фальстафа в Канадській опері Торонто в однойменних операх композитора, які принесли співакові великий успіх. Павло Гунька є і не менш відомим ваґнеристом, яскраво демонструючи цілком іншу вокальну манеру. Це ряд ваґнерівських образів – Клінґзора і Амфортаса в “Парсіфалі”, Гундінга у “Валькірії” в Большому театрі Москви, Альберіха в опері “Зіґфрід” в Ліоні, нещодавно – участь у постановці цілого циклу тетралогії “Перстень Нібелунгів” в Данії з О.Ведерниковим (Альберіх). Також до репертуару співака входять партії Тельрамунда в “Лоенгріні” та Голандця в “Летючому голандці” Р.Ваґнера.
Яскраво пописався П.Гунька і в класичному та ранньоромантичному репертуарі. Окрім вищезгаданого “Фіделіо”, співак блискуче втілив ряд образів у моцартівських операх – Фігаро у “Весіллі Фігаро”, Лєпорелло в “Дон-Жуані”, Промовець у “Чарівній флейті” В.-А.Моцарта. Блискучі взірці бельканто репрезентовані у образах Дулькамари з “Напою кохання” Г.Доніцетті, Базіліо і Бартоло у “Севільському цирюльнику”, Селіма у “Турках в Італії”, Дон Профондо в “Селянах з Реймсу” Дж.Россіні. До репертуару співака належать партії Каспара у “Фрайшютці” та Лізарта у “Евріанті” К.М. фон Вебера, а також ролі Сусаніна з опери М.Глінки “Іван Сусанін” та князя Ігора з однойменної опери О.Бородіна. Образ Мефістофеля Павло Гунька створював у “Сценах з Фауста” Г.Берліоза та однойменній опері А.Бойто.
Цар Додон у «Золотому півнику» Н.Римського -Корсакова – La Monnai, Брюссель, Бельгія
Цікаво, що широкий діапазон та можливості високого басу чи низького баритону, а властиво, гра між обидвома звуковими видами голосів дає можливість співакові виконувати по кілька ролей у одних і тих же операх – звісно, не одночасно. Хоч у творчій біографії співака був і такий цікавий випадок — три роки тому йому довелося виступати в Будапешті і у ролі Амфортаса і у виконувати Клінгзора у «Парсіфалі» Р.Ваґнера в один і той самий вечір!!!. Наприклад, у “Борисі Годунові” М.Мусоргського П.Гунька співав і Бориса, і Ранґоні. У “Хованщині” відтворював образ боярина Шакловитого, партію Томського співак виконував у “Піковій Дамі” П.Чайковського в театрі Реал Мадрид, а також готував роль Кочубея з “Мазепи”. Вдалою була і нещодавня роль Царя Додона в “Золотому Пєтушку” Н.Римського-Корсакова, поставленому в Брюсселі.
У веристській традиції П.Гунька зінтерпретував образи Скарпіа (“Тоска”, Дж.Пуччіні), у символістично- імпресіоністичній – Голо з “Пеліаса і Мелізанди” К.Дебюссі, у експресіоністично-сецесійній – Барака з “Жінки без тіні” та Ореста з “Елєктри” Р.Штрауса. Завдяки не лише голосу але й блискучим артистичним даним та досконалій техніці П.Гунька виступає в складних модернових оперних постановках як вищезгадані полотна А.Берга («Воццек», «Люлю»), а також у таких ролях як герцог Синя Борода в “Замку Синьої Бороди” Б.Бартока, Генерал в опері “Гравець” С.Прокоф’єва (Амстердам), Сімоне у “Флорентійській Трагедії” О.Цемлінського, між іншим – учня Р.Вагнера і вчителя С.Людкевича (Женева), Сіськов з “Дому Мертвих” (Берлін) у відомій постановці Патріса Шеро з сером Саймоном Реттлом; Дікой з опери “Катя Кабанова” – обидві опери належать чеському композиторові Л.Яначеку (автору чудової симфонічної увертюри “Тарас Бульба”).
Звісно, що як англієць П.Гунька, очевидно, долучився і до опер Б.Бріттена: це партія Бальстрода у “Пітері Граймсі”, підготовка ролей Клаґґарда в “Біллі Баді” і Боттома у “Сні в літню ніч”. Ревеляційними партіями стали – Борис Ісмаїлов у опері “Леді Макбет Мценського уєзда” Д.Шостаковіча (Лондон) та Трініті Мойсея у “Махагоні” К.Вайля (Париж). Неможливо оминути і такі надскадні опуси в не менш виквітних творах ще одного великого українця світового значення – Ігора Стравинського. Так, співак виконував партію Креонта у опері-ораторії “Цар Едип”, готував роль до опери «Походеньки гультяя». П.Гунька також став учасником і світових прем’єр “Монстр в Лабіринті” Джонатана Дава з оркестром Берлінської філармонії та “Le Grand Macabre” Д.Лігеті (Некроцар) з сером Саймоном Реттлом і Лондонським симфонічним оркестром. Частим гостем є П.Гунька і в численних концертних опрних постановках, програмах, найвідоміших фестивалів.
Це фантастичний перелік, адже в активі співака більше 80-ти ролей, при тім у сучасних операх, більшість з яких українській публіці наразі недоступні – викликає подиву гідний захват. Додамо до цього ще й сотні мистецьких пісень камерного репертуару – і розуміємо, що досвід цього великого співака неоціненний, а те, чого він може навчити нашу молодь, приїжджаючи в Україну (це вже будуть 14-ті його відвідини) – то є велика і щаслива нагода побачити і почути “наживо” найновіші світові оперні тренди, нагода “пощупати” їх голосами під керівництвом цього досвіченого метра.
Але якби лише говорити про Павла Гуньку як видатного співака і артиста, що ділиться таємницями своєї майстерності з майбутніми оперними співаками – то цього було би просто замало. А чого ще хотіти (найбільші театри світу, найвидатніші диригенти і оркестри, найяскравіші зірки у співпраці та ще й майстер-клас)? Та посправжки талановита людина, коли наділена віртус чи арете, то промінює навусібіч, а не лише рухається когнітивно по одній, навіть дуже добре, винятково освітленій дорозі.
МИСТЕЦЬКА ПІСНЯ. ВІДДАНІСТЬ УКРАЇНІ
І сталося так, що під час гастролей у Мюнхенській опері Павло Гунька зазнайомився з ректором Українського Вільного Університету проф. Леонідом Рудницьким, який переконав славетного співака, що може прислужитися Україні не лише оперною славою.
Ще замолоду, батько подарував Павлові збірочку пісень для голосу і фортепіяно Кирила Стеценка, відтоді український солоспів глибоко запав у душу митцеві. А й справді, у вокальні твори живописно-витонченого К.Стеценка важко не закохатися, і Павло постановляє зайнятися популяризацією національного камерного репертуару, насамперед, в іноземному чужинецькому середовищі.
Та як пояснити німцям, італійцям, канадійцям значення терміну “солоспів” – сольний спів? Романс також мало підходив, бо сприймався як калька з російської. І разом з канадським музикологом Василем Сидоренком прийшли до спільного знаменника щодо нового, більш відповідного терміну – МИСТЕЦЬКА ПІСНЯ.
Прислухаймося до його аргументації: “Франц Шуберт встановив мистецьку пісню, як поетично-музичну форму. Його мистецські пісні «Gretchen am Spinnrade» (1814) і «Der Erlkönig» (1815) визначили цей новий жанр. Шуберт написав разом понад 600 мистецських пісень. У Німеччині за ним слідували інші композитори: Роберт Шуман, Йоганес Брамс і Гюґо Вольф. У Франції новим жанром захопились Ґабрієль Форе, Жюль Массне і Клод Дебюсі. Серед слов’янських композиторів мистецьких пісень треба згадати Михайла Глінку, Олександра Дарґомижського, Модеста Мусорґського і Петра Чайковського (Росія), Антоніна Дворжака (Богемія), Станіслава Монюшка (Польща) і Миколу Лисенка (Україна). У кожній країні мистецька пісня віддзеркалювала мову, поезію і культуру свого народу. Це був вираз етнічної ідентичності й національної гордості. Чи можна уявити Kunstlied без німецьких слів, mélodie без французьких слів, романс без російських? Однак, щоб писати українські мистецькі пісні українські композитори були змушені ламати закон. Емський Указ, виданий царем Олександром II 1876 року, забороняв українську мову в друкарстві, на сцені та в музичних партитурах! Але українські композитори і поети не мовчали. У XX столітті Кирило Стеценко, Яків Степовий, Борис Лятошинський і Юлій Мейтус продовжували традицію української мистецької пісні, але радянське суспільство теж не сприяло його розвиткові. Насамперед, жанр походив із Заходу. Радянські традиції анти-формалізму осуджували всі аристократичні та буржуазні елементи в мистецтві. У Радянському Союзі прояви націоналізму теж були придушені, особливо поза межами Росії. Без слухача, без можливостей друкування і розповсюдження музичних партитур, без приміщень для виконання пісень, українська мистецька пісня занепала і відійшла у забуття. Тим часом, новим стандартом радянської вокальної музики стали народні пісні у виконанні самодіяльних співаків під проводом ансамблів народних інструментів. Додалися ще й радянські пісні, які прославляли більшовицьку революцію, Леніна, Сталіна, комуністичну партію, Червону Армію, робітника-пролетаря і т.п. Впродовж 1950-х і 1960-х років, українські музикологи спромоглися видати зібрані твори багатьох українських композиторів. В дійсності, це було лише наукове зусилля. Воно не заохочувало людей до виконання української клясичної музики. У пост-радянській добі це стало одним з першочергових завдань для таких виконавців, як Павло Гунька та інших – віднаходити і ділитися цією мелодійною скарбницею із цілим світом”.
Можна вповні погодитися з впровадженям даного терміну у музикознавчий континуум, оскільки плутанина між романсом, солоспівом, авторською піснею не дає чіткого окреслення жанрового різновиду власне камерно-вокальної специфіки композиторського опусу, створеного у академічній (в українців є тенденція до дуже ґрунтовної опори на фольклорний матеріал) традиції на поетичні, народні чи іншого походження тексти, які призначаються для концертного виконання. Звісно, що довкола цього питання варто розгорнути дискусію, оскільки такий жанр як обробка народної пісні (звучить не цілком відповідно, бо постає завжди питання – хто, наскільки і в який спосіб обробив), адже такі архитвори з базовим фольклорним першоджерелом як обробки М.Леонтовича, В.Барвінського, Л.Ревуцького, Є.Станковича, М.Скорика – стали мистецькими артефактами, нероздільно пов’язаними з композиторським іменем. Проте, саме мистецька пісня якнайкраще відповідає окресленню попросту дивовижній за кількістю за високою художньо-технічною вартістю велетенській площині творчості українських композиторів.
І далебі, вона не починалася з М.Лисенка, а значно раніше – видаючи геніальні зразки у доробках В.Заремби, М.Вербицького та багатьох інших композиторів, принагідно згадаю, що один з перших європейських вокальних циклів у цій площині належить ще Д.Бортнянському. Безперечно, що активізація такого жанру у добу романтизму вивела його не лише на високий щабель у жанровій парадигмі того часу, здобуваючи собі місце на концертній естраді поруч з симфоніями та концертами (однак залишаючись етимологічно у зоні камерного музикування, оскільки поява сольних мистецьких пісень, наприклад, вокальних поем з оркестром припадає на межу ХІХ-ХХ ст. у творчості Р.Штрауса), викликаючи неослабний інтерес та щораз більші композиторські інспірації. Зазначимо, що мистецька пісня, увібравши в себе велике жанрове розмаїття співочої культури загалом скористасталася і надбаннями народнопісенної, особливо побутової міської, і світської композиторської традиції. Можна б сказати, що в одну площину потрапили і лауди, і мадригали. Звісно, що існував термін, який вживається до сьогодні – це український романс. Зрештою, походження цього терміну не є російським, радше, європейським, що веде свої початки від іспанського романсеро з традиціями глибокого грудного співу канте хондо, яким володіли винятково професіонали. Тому ще однією засадою щодо мистецької пісні, попри композиторську авторську позицію, є власне відповідність виконавської манери – необхідність застосування класичного вокалу. Ця засада сформувалася під впливом розвитку оперного мистецтва та все більшого удосконалення технічно-виразових можливостей людського голосу. Тому часто спострігаємо своєрідну тенденцію написання тих чи інших камерно-вокальних композицій для окремих виконавців, хоч на зорі свого розвитку – у творчості того ж Ф.Шуберта є присутні і популярні, дуже прості, призначені для широкого загалу невибагливі зразки (“Розочка”, “Липа” тощо), і виєднані у щораз більшій спроможності художнього втілення відповідно до загального музичного рівня складні та вишукані у вокальній та інструментальній партії (фортепіано, для якого уже було написано безліч сонат, концертів тощо) композиції. Подібну тенденцію спостерігаємо чи не у всіх композиторів, особливо, наприклад, у Й.Брамса.
Щодо самої дефініції змісту та обсягу терміну, то їх існує щонайменше три види: 1) це європейська пісня з датою виникнення приблизно 1810 року (співпадає з творчістю Ф. Шуберта), розвиток якої окреслюється аж до композицій Р.Штрауса та А.Шенберга, де акцент робиться на німецькомовні пісні; 2) в широкому сенсі — це сольна пісня в західноєвропейській традиції з інструментальним супроводом, поява якої спостерігається від близько 1600 року; 3) художня пісня в найзагальнішому сенсі включає всі пісні всіх часів, які викликають у себе певну «мистецьку» претензію (за МGG). Традиційно, українці з таким колосальним народнопісенним обшаром не могли обійти цього жанру. Тому й з’являються одна за одною яскраві мистецькі пісні, частина з яких настільки міцно укоренилася поміж людьми, що набрала значення народних, а імена авторів з плином часу затерлися і лише іноді вдається встановити творців-композиторів так званих пісень літературного походження. А найбільш яскравою авторською роботою, яка здобула собі європейську славу і немало спричинилася власне до “зрушення” пісенної моди у Європі стала знаменита пісня С.Климовського “Їхав козак за Дунай”, варіації на яку написали і Гуммель, і Бетговен, а сама вона пертворилася на європейський хіт. Це про неї розлоге дослідження написав Г.Нудьга у праці “Українська дума і пісня в світі”, де зробив не одне відкриття щодо власне авторства багатьох пісень. Звісно, що цей пласт української культури потребує своєї докладної каталогізації, хронологічного впорядкування, структурно-комплексних аналітичних досліджень, адже так багато «білих плям» в нашій історії, в тім — музичної ще чекають свого відкриття, як, наприклад, творчість однієї з перших українських жінок-композиторок Стефанії Туркевич-Лукіянович. Та очевидним є те, що найбільш широко камерна вокальна музика була представлена творчістю Миколи Лисенка.
От і у своєму унікальному проекті “Українська мистецька пісня” Павло Гунька при активній співдії української діаспори Канади з залученням кількох співаків та інструменталістів іноземного походження видає спочатку записи повного зібрання вокальних творів о.Кирила Стеценка – яке стало першим і неповторним в своєму роді. Адже, окрім музичних мистецьких вартостей та високохудожнього виконання (додамо – у сучасній і блискуче вистроєній студії звукозапису, що завжди було ахілесовою п’ятою українців) з чудовою екіпою інструменталістів, що самособою створювало вартість двох дисків – потрясаюче вразив дизайн цієї культурної продукції. Чудова складанка у твердій білосніжній палітурці, яка розкривалася на два боки аж учетверо, вміщалися диски, і що найголовніше – невелика книжечка, в якій було вміщено не лише інформацію про композитора (надзвичайно цікаво і компактно викладену – браво В.Сидоренкові) та виконавців, але текст кожної пісні К.Стеценка подавався на ЧОТИРЬОХ МОВАХ! Це було вражаючим і навіть шокуючим, бо таку красу я побачила вперше – вочевидь, що слід згадати добрим словом і канадійських дизайнерів та видавців! А ще – на розгортці було дуже стилеве фото всіх учасників, між якими, трішечки обабіч немов на авансцені сидів… Кирило Стеценко! Складалося враження, що витончена малярська (а Стеценко був одним з улюблених учнів нашого видатного художника О.Мурашка) душа майстра сама підказувала, якими б вона хотіла бачити зібрання своїх мистецьких пісень.
Посправді величним та без перебільшення історичним внеском став наступний проект П.Гуньки разом з Ukrainian Art Song Project (Канада), який наразі немає аналогів у нашій культурі — це видання ПОВНОЇ АНТОЛОГІЇ ВСІХ МИСТЕЦЬКИХ ПІСЕНЬ КОРИФЕЯ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ МИКОЛИ ЛИСЕНКА! Так ШІСТЬ !!! ДИСКІВ, на яких озвучено повний об’єм вокально-інструментальної музики М.Лисенка став першим кроком, взірцем для того, як повинна цінувати та дбати про збереження і поширення своєї культурної спадщини нація. І це перша звукова антологія такого масштабу. Коштовний, складний та довготривалий виснажливий проект, який тривав кілька років відбувся і показав цілому світові не просто вибрані кращі твори (як це переважно робиться), а повний об’єм камерно-вокальної творчості композитора. І знову учасниками цього проекту стали численні музиканти різних національностей і країн, які однозначно ширитимуть та рекламуватимуть українську музику в світі. Але таке видання можна вважати взірцевим орієнтиром для національної культурої політики загалом — все ж таки за прикладом усіх цивілізованих країн врешті пора здійсити не лише повне видання творів українських композиторів (а Ukrainian Art Song Project ще й репрезентує на сайтах крім записів і весь нотний матеріал), але і їх записи.
А далі — один за одним, неначе під якимось Вищим патронатом, Павло Гунька зі своєю командою випускає антології мистецьких пісень Якова Степового, Дениса Січинського, Станіслава Людкевича, Василя Барвінського, Стефанії Туркевич-Лукіянович, Остапа і Нестора Нижанківського, Ярослава Лопатинського, нашого сучасника Мирослава Волинського. Розкішно видані, у високопрофесійному виконанні та чудовому цифровому записі, за традиційним принципом — з анотаціями та перекладами на різні мови всіх без винятку творів — ось справжній взірець культурної дипломатії та великого патріотичного чину. Та мало записати, видати і… покласти на полицю. Тоді навіть найбільша праця буде марною – як це у багатьох випадках відбувається, адже люди просто не знають про існування стількох шедеврів у царині української культури, а ми маємо прийти з цим до світу, бо це не є лише наша власність (згадаймо слова Рассела Брауна). Рассел також намітив ще важнішу фразу для українців: «Я НЕ ВИБИРАВ МИСТЕЦЬКИХ ПІСЕНЬ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ВОНИ УКРАЇНСЬКІ, А ТОМУ, ЩО ВОНИ — НАЙВИЩОЇ ЯКОСТІ» – і це є найвища похвала для нас усіх.
Поширення, популяризація, залучення музикантів, і що найсмішніше — українських музикантів, які, навпаки, мали би ініціювати подібні процеси — розкриває перед митцями неосяжне поле діяльності. І саме з цією метою видатний співак засновує літні школи, а тепер уже й університети не лише для фахового вишколу голосів молоді різних країн, але, насамперед, для знайомства з українською мистецькою піснею, і що найдивовижніше — тих же майбутніх українських співаків. Адже, дійсно, маємо в Україні щонайменше дивну ситуацію — співаємо всіх і все, лише подекуди з крихітним відсотком національного репертуару. Як справедливо зазначив П.Гунька, що в репертуарі українських навіть видатних співаків переважали народні пісні і практично була відсутня професійна музика, яка, як не дивно опинилася в багатьох записах діаспорних вокалістів, а тепер уже й багатьох іноземців. Тут дійсно свою негативну роль відіграла спеціальна антинаціональна політика, поодинокими поступками в якій були нотні видання, до прикладу, творів того ж М.Лисенка — а на платівках чи в цифрових записах впродовж десятиліть фігурувало лише кілька композицій. Ця інерція поволі починає зрушуватися, і щораз більше з’являється дисків, записів творів українських композиторів, які зазвучали і у концертних виконаннях. Увага та щира співпраця іноземної молоді і досвідчених артистів однозначно свідчить на користь цінності національної музики в світовому масштабі. І пролонгація цих процесів, завдяки таким видатним громадським діячам як Павло Гунька, починає активізуватися і з-за кордону, поволі збуджуючи відповідні процеси в Україні, хоч мало би бути навпаки — рушіями і промоторами творчості українських композиторів повинні бути насамперед українські молоді співаки.
Української мистецької пісні». Принагідно згадаю вірну супутницю життя та genius loci — ангел-охоронця творчості Павла Гуньки, дружину Лярису, яка самовіддано допомагає, співдіє, а часто й ініціює та звершує разом з Павлом не один музичний культурний проект. Відзначення цієї знаменної події відбулося у Львові 2016 року. А невдовзі Павло Гунька за свої великі здобутки та культурно-громадську діяльність був удостоєний високого звання Doctor Honoris Causa Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Це ще раз підтверджує думку, що універсалісткі тенденції українського менталітету справджуються у завжди багатогранній та різнобічній діяльності видатних митців — окраси і гордості нації. Бо лише дбаючи про збереження пам’яті про славне минуле України, самовіддано працюючи на її славу в сучасності, ті, хто розуміють, що, як казав Сковорода, в насінині міститься і дерево, і цвіт, і плоди, намагаються плекати і викохувати майбутнє. Про це — наступна частина артикулу — про велику роботу Павла Гуньки з українською молоддю.
Лілія НАЗАР-ШЕВЧУК
Сходинка до оркестру
Мета – виховання майбутньої аудиторії і молодих фахівців: директор-...
Пʼять спогадів про «Віртуозів Львова» на Збручі
30 років тому, у вересні-1994, свої перші репетиції розпочав Академ...
Благодійна виставка «Моє серце з тобою»
Вона поклала початок оновленому