Відома українська музикознавиця Любов Кияновська у науковому часописі “Українська музика” присвятила свій новий рецензійний матеріал диску українських фортепіанних концертів. Минулоріч солістка Львівської філармонії Віоліна Петриченко спільно з Академічним симфонічним оркестром під орудою Володимира Сивохіпа записали музику Барвінського та Косенка на німецькому лейблі ARS Produktion.

У жанрі концерту, який в історичному інваріанті мислився як шляхетне змагання між солістом та оркестром, українські композитори Барвінський і Косенко створюють зовсім інший простір – простір духовної єдності. Авторка статті відзначає:

«І Барвінський, і Косенко створюють інструментальну драму, де головний герой-соліст є переможцем, тріумфатором. Хоча він і не долає, не протистоїть оркестровому оточенню, соліст творить з оркестром гармонійну єдність як вищу єдність із Богом, світом і самим собою. Саме тому в провідних темах як одного, так й іншого концерту мені особисто вчувається виразна алюзія до барокового кантувівату, до урочистості прославлення, а всі наступні драматичні колізії розгортаються в площині утвердження цілеспрямованого руху до вершини. Завершальний епізод в обох концертах, у Косенка навіть повторений двічі – у першій і третій частинах, сприймається як величний гімн вільній творчій силі».

Окрема увага приділена феномену Jвіртуозності, що постає не як демонстрація технічної майстерності, а як форма духовного утвердження:

«Винятково віртуозна, насичена блискучими пасажами й розлогими просторовими арпеджіо фактура фортепіанної партії, як і густа, темброво барвиста партія оркестру, повертає головний смисл самої ідеї “віртуозності” як “доблесті”, а не просто демонстрації технічних можливостей музиканта. Для виконавців (соліста й диригента) обох концертів найважливіше завдання – знайти правильний тон висловлювання, не переступити тонку межу, що відділяє могутній голос вільного духу від поверхової фальшивої патетики (притаманної передусім радянським опусам і, на жаль, подекуди перенесеної й на інтерпретацію світових шедеврів), а також передати всі тонкі нюанси емоційних наростань і спадів, не порушуючи гармонійного ритму їх видозмін».

На прикладі інтерпретації Концерту Барвінського Віоліною Петриченко розкривається особлива концепція простору та духовного звучання:

«У Концерті Барвінського піаністка вже на початку розкрила головний духовний смисл: ефект дзвоновості і його відгомонів у просторі. Цього дивовижного ефекту вона досягає завдяки продуманій динамічній та агогічній градації звучання. Загалом відчуття об’ємного простору, вільного польоту становить стрижень інтерпретаційної концепції, яку виконавці вибудували для цього твору, унікального в спадщині композитора. У ній головний меседж становить вітаїстичний дух радості життя, що яскраво вирізняє цей опус з-поміж інших творів Барвінського. Відтак і для ліричних епізодів і піаністка, й оркестр обирають особливу виразову семантику… Лірична нарація у виконанні Віоліни Петриченко дещо більш ораторськи-патетична, аніж в образах сольної фортепіанної музики Барвінського, тут її “герой” промовляє на повний голос urbi et orbi».

У тлумаченні концерту Косенка авторка бачить не лише масштабність, а й численні виклики, пов’язані з культурним контекстом доби:

«Порівняно з Концертом В. Барвінського він ставить перед інтерпретаторами набагато складніші завдання. Зазначені вище “підводні камені” соцреалістичної патетики насамперед торкаються Концерту В. Косенка, оскільки volens nolens радянський інтонаційний словник був природним звуковим середовищем композитора. Крім того, вельми тривалий тричастинний цикл, якщо відповідно не продумати (і то вельми ретельно!) драматургічного плану його розвитку, неминуче залишатиме відчуття затягнутості, надміру музичного матеріалу, розсипаної на окремі фрагменти форми. Віоліні Петриченко й Володимирові Сивохіпу вдалося з честю вийти й із одного, і з другого випробування».

Завершується стаття ключовою думкою про глибокий зв’язок виконавців з українською музикою, що робить таку інтерпретацію можливою:

«Така вдумлива художня інтерпретація можлива тільки в музикантів, що багато років присвятили українській музиці, постійно осмислюють її духовну традицію, заглиблюються в її ментальну природу. Саме це, очевидно, мав на увазі авторитетний німецький критик, коли передусім відзначив у талановитому виконанні концертів В. Барвінського й В. Косенка “музичний заклик не втрачати надії на мир і свободу”».