Піаністи Драгани

13.01.2016
Опис

Кожен, хто хоча б іноді навідується до львівської філармонії, знає, як тепло зустрічає наша публіка подружній дует піаністів Мирослава Драгана та Оксани Рапіти. Їхній син Андрій Драган також піаніст, і його виступи чули на багатьох сценах Європи. Прізвище Драган знають і львівські художники, випускники львівського коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені І. Труша, адже саме там батько пана Мирослава Тарас Драган викладав за своєю унікальною методикою мистецькі дисципліни. І навіть ті, хто жодним чином не причетний до мистецтва, проїжджали, можливо, колись вулицею Драгана у Сихівському районі. Вулицю названо на честьще одного члена родини – талановитий український мистецтвознавець Михайло Драган. Спеціально для TvoeMisto – розмова з музичним подружжям Мирославом Драганом і Оксаною Рапітою.

Про родовід і сімейні цінності

Мирослав Драган: Драган – це прізвище мого діда, він походить із Тустановичів, звідти вся наша родина. Із сербської мови воно означає «дорогий», але в сербів – це ім’я. В Україні ж це доволі розповсюджене прізвище, я в своєму житті перетинався з багатьма Драганами. Прикметно, що вся наша родина була завжди так чи інакше пов’язана з музикою. Дідусь у кінці 20-х років керував хором у Лисиничах, хоч очевидно й не мав професійної музичної освіти. Пізніше він навіть співав у хорі Котка (Дмитра Васильовича – хорового диригента та сотника армії УНР – Авт.) Саме на основі цього хору потім постала славетна «Трембіта».

Оксана Рапіта: Тато Мирослава – Тарас Драган, також був унікальною людиною, ґеніально обдарованим художником, музикантом. Я вважаю за щастя, що ми мешкали в одній квартирі великою родиною. Він мав енциклопедичні знання у сфері мистецтва, знався на стилях, і постійно пізнавав нове: цікавився філософією, багато читав. Він розробив у коледжі Труша нову методику навчання студентів: звертався до музики та ритму ліній, абстракціонізму, пропонував сприймати мистецтво не крізь призму ідеології. У часи соцреалізму це було неймовірним подвигом.

Мирослав Драган: «Свою методику викладання батько спочатку запроваджував на всеукраїнському рівні, а потім – на загальнорадянському. Зараз схожі підходи популярні на Заході, але він був у цій царині першим».

Мирослав Драган: Він обстоював мистецтво заради мистецтва, у доброму значенні. Під час занять у коледжі тато вмикав музичні платівки та просив студентів малювати те, що вони чують. Я бачив ці роботи – вони неймовірні. А для того, аби намалювати просто воду, він міг зробити десятки різних знимків, плівка йшла просто так, хоч і коштувала грошей. Йому потрібно було спіймати якийсь конкретний момент, що він його потім переносив у рисунок або керамічні роботи.

Оксана Рапіта: Родина Драганів пережила важкі часи, майже по всіх пройшлася радянська репресивна машина. Дідусь Мирослава поїхав у 1941-му році на гастролі до Казахстану, але не повернувся – його звідти вислали у Сибір. У 1947-му році забрали й тата Мирослава. Йому, тоді ще дев’ятикласнику, інкримінували «ворог народу за антирадянську пропаганду» і засудили на сім років – спочатку він сидів у тюрмі, а потім був висланий у Караганду. Згодом як «неблагонадійну» вивезли й бабцю, вона, до речі, пішла з життя два з половиною роки тому, не доживши ледь-ледь до ста п’яти. Тобто, всю родину було розкидано. Родинне місце Драганів збереглося тільки завдяки прабабці, яка дотримала будинок до возз’єднання сім’ї.

Оксана Рапіта: «Про ці сторінки з історії родини Драганів ми почали говорити лише після 91-го. Тоді вже дізналися, що другом діда Мирослава був Степан Бандера. Він бував у родинному будинку Драганів у Лисиничах, бавив тата Мирослава, коли той був маленьким хлопцем».

Мирослав Драган: Я хочу, щоб жодне з моїх слів не прозвучало пафосно. Але всі Драгани мали глибинну духовність і вкорінення чогось українського. Також, скільки пам’ятаю своїх родичів, усі завжди щось читали. Мій дідо, наприклад, більшу частину пенсійних грошей витрачав на книги, бо мав таку духовну потребу. Він зібрав на той час унікальну бібліотеку, ми до сих пір маємо Пушкіна та Маяковського в українському перекладі. Ну, а ще члени нашої родини завжди захоплювалися природою, зокрема метеликами. Тримаємо вдома невеличку сімейну колекцію.

Про подружній і піаністичний дует
Оксана Рапіта: Після закінчення Тернопільського музичного училища я вступила до Львівської консерваторії на клас професора Лідії Юріївни Крих, де також навчався Мирослав. Спочатку в нас були суто конкурентні моменти, адже ми обоє готувалися до конкурсу ім. Лисенка, тож я додивлялася до нього більш прискіпливо. Але, ясна річ, це не все. Мирослав, у роки навчання, був особливим студентом. Якщо якийсь осередок товариства збирався на сходах або в коридорі, це означало, що в центрі стояв Мирослав. Він згуртовував довкола себе дуже цікаве та змістовне оточення, мене також затягнуло на орбіту цього спілкування.

Мирослав Драган: До речі, Оксана на тому конкурсі перемогла, а я через юнацький максималізм взяв занадто важку програму та не впорався з нею. У цьому плані я був вельми впертий і ліз, що називається, на амбразуру.

Оксана Рапіта: Двох однакових поглядів бути не може. У нас є багато спільного в естетичному відношенні до музики, стилі виконання, але піаністичні обліки в нас насправді різні. Про це, звичайно, більше пасує говорити критикам, бо оцінювати себе самому не дуже зручно. Але я можу сказати про Мирослава. У нього виняткове ставлення до звуку та дуже багате інтонування. Він полюбляє експериментувати, із педаллю, із барвами. Саме в цьому розкривається його проникливість, сила, новаторство. Це справжня магія.

Мирослав Драган: Натомість, Оксана має дуже осяяну ауру звучання. Я думаю, наші погляди на музику взаємодоповнюючі, якщо говорити про якийсь уявний ідеал. Ми дивимося хоч і з різних сторін, але в один бік, і це дуже важливо, бо ми тримаємося разом уже багато років і як сім’я, і як фортепіанний дует.

Мирослав Драган: «Звичайно, займатися разом складно, ми сваримося. Репетиції перед дуетним виступом – жахливий період, але, на щастя, він зведений до мінімуму. Зате перебувати разом на сцені для нас – справжнє щастя».

Мирослав Драган: На жаль чи на щастя, але вільного часу практично нема. Музика – те життя, яким ми живемо: викладаємо, слухаємо, займаємося, виступаємо, отак все і крутиться як зачароване коло. Навіть коли вільний час є, то хочеться позайматися. Єдине, у чому також постійно відчуваємо потребу – контакт із природою.

Оксана Рапіта: Так, це правда. Мирослав у нас надзвичайний грибник. Цього літа він приніс величезну Баранячу голову (рідкісний вид грибів – Авт.) А ще останнім часом він експериментує в кулінарії – вдається прекрасно.

Про улюблених композиторів і хвилювання перед сценою
Мирослав Драган: Я не уявляю виступу без долі хвилювання, адже це все природні речі. Переживають навіть великі піаністи з неймовірним досвідом, люди, які відіграли тисячі концертів. Напевно, якщо зникає хвилювання, це зле, бо разом із ним зникає й певний нерв у виконанні. Емоції дозволяють робити на сцені першовідкриття, отут і зараз, наживо. Хай ти зіграєш не зовсім так, як запланував, але це буде порух бажання, потреба фантазії. За рахунок таких речей у класичній музиці є великий простір для інтерпретацій, таке собі розширення вглиб.

Мирослав Драган : «У місяць я виходжу на велику сцену до п’яти разів. Це майже завжди різні програми, що вимагають серйозної підготовки»

Оксана Рапіта: Спочатку це був Моцарт. Пам’ятаю, із яким відношенням грала в шкільному віці його сонату. Далі для мене поступово відкривався Ліст – на сонетах Петрарки, на ноктюрнах. Потім це був Ґріґ, тобто романтична музика. На першому курсі консерваторії мені відкрився Брамс. Ми слухали його скрипковий концерт у гуртожитку, і раптом мені явилося розуміння цього композитора та всього, що він написав, а в нього доволі складні та специфічні твори. Загалом розуміння музики вимагає багато зусиль. Наприклад, Бах є Біблією для музикантів, зокрема стосовно конструкції та логіки побудови музики. Проте його поліфонічна творчість вимагає пояснення та певної інтелектуальної підготовки.

Мирослав Драган: Роками вожу в машині сьому сонату Скрябіна. Постійно її слухаю, але елементарно не маю часу розівчити. Річ у тім, що це моє власне бажання, а є речі, які замовляють, або я не можу відмовитися в силу тих чи інших причин, тому доводиться відкладати. Не знаю, чому саме цей твір припав мені до душі. Я продивлявся твори Скрябіна, вишукував щось таке, аби мені було цікаво, і зупинився на сьомій сонаті. Обов’язково виконаю цей твір.

Про викладацьку діяльність та про те, чим українські студенти відрізняються від китайських
Оксана Рапіта: Мене дуже тішать успіхи моїх студентів, я дійсно за них вболіваю. Але разом із тим свято переконана, що цих успіхів не було б, якби не було моїх особистих звитяг. Тому я намагаюся, аби піаністична та викладацька діяльність ішли паралельно. Ще мій московський професор попереджав: «Як підете на педагогічну роботу, обов’язково тримайте свої власні відчуття звуку та контакту з інструментом». Можливо, якби я сконцентрувалася на чомусь одному, ефект був би ліпший, але поки суміщаю.

Оксана Рапіта : «Виходити на сцену для мене найбільше щастя. Я мислю в цьому своє життя і відмовлятися від піаністичної діяльності поки що не збираюся».

Мирослав Драган: Я намагаюся не робити акцент на розрізненні між студентами училища чи консерваторії. Приміром, говорю зі студентами училища як з дорослими і не бачу в цьому ніякої біди. Просто академія та училище мають дещо різні вимоги. В академії студенти більш самостійні, вони мусять готувати великі програми, тому дуже швидко «включаються» у цей процес. А в училищі, особливо старші курси, більше думають про випускну програму, намагаються її заточити отак на вістря леза, аби вона була максимально вдала. Це займає час і навіть стає до певної міри проблемою. Я особисто намагаюся завжди давати нові твори, але є викладачі, які крутять програми по колу з попередніх курсів, а це обмежує студентів.

Оксана Рапіта: Якщо говорити в загальному плані про зміну поколінь, то сьогоднішні студенти сильно відрізняються від тих, які були, скажімо, десять років тому. По-перше, дається взнаки розвиток техніки: раніше на концерти ходили – тепер їх дивляться в Youtube. Також фортепіанне мистецтво дуже сильно рвонуло вперед у плані віртуозності, і, на жаль, через це страждає виконання – воно робиться штампованим, більшає кількість калькованих музикантів. Вихолощує піаністів і та кількість престижних конкурсів, яка є сьогодні. Раніше так не було.

Оксана Рапіта: «На міжнародних конкурсах рівень виконання доведений до такої висоти, що скоро доведеться думати, як вдосконалювати інструменти».

Мирослав Драган: Мене дивують азіати, які зараз запроваджують світові музичні арени. У мене є учні-китайці, то я стикнувся з тим, що вони мають абсолютно інший психотип, відмінний від наших піаністів. Вони є працьовиті та неймовірно швидко вчаться. Українець, навіть маючи здібності, часто перебуває в розслабленому режимі, а китаєць, не вміючи майже нічого, доведе своє виконання до перфекції. Вони навіть хвилюються інакше. Якщо студент-українець занадто сильно переживає, це, імовірно, позначиться на його виступі. Китаєць же, як би не хвилювався, але видає на сцені максималку.

Мирослав Драган: «Усі мої учні-китайці, на щастя, знають українську мову, але схоже, що скоро китайську доведеться вчити мені».

Про Андрія Драгана та музичну Європу
Оксана Рапіта: Наш син Андрій – студентська дитина. Ми тоді жили в складних умовах: у кімнаті був рояль, Андрієве та наше ліжка. Коли ми не спали, то хтось обов’язково займався, отакий режим. Тому Андрій, я думаю, почав сприймати музику ще до народження – бо мусів.

Мирослав Драган: Андрій мені нещодавно сказав, що збирається грати «Аврору» і пам’ятає, як цей твір колись виконував я. Я-то виконував, але він тоді мав два роки, не більше – якось запам’ятав, відклалося. Він доволі рано почав підходити до інструменту, підбирати те, що чув від нас. Але тільки в сім років ми відвели його до Лідії Юріївни Крих.

Оксана Рапіта: Ми бачили, що не дамо собі з ним ради. Батьківство та вчительство мають бути відокремленими. Будь-який навчальний процес потребує терпіння, особливо на початках, а до своєї дитини терпіння не вистарчає. Ми тоді ще були молоді, недосвідчені. Кажемо: «Ну, от що ти граєш? Невже не розумієш, що треба ручку заокруглити?» А він до нас: «А чого я маю заокруглювати ручку, якщо ви так не граєте?» І на цьому крапка.

Мирослав Драган: Син зараз далеко. Як переживаємо розлуку?.. Болюче запитання…

Оксана Рапіта: Так… Андрій у Базелі вже десять років, але регулярно навідується сюди, бували й ми у нього в гостях. Ми знаємо його оточення, із ким він грає, куди їздить, тобто контакт дуже тісний, але все-таки його фізично немає поруч. Це направду важко, та ми дуже раді, що все склалося саме так, бо перебування в Швейцарії дало йому можливість здобути багато вражень, розвинутися, пізнати світ. Андрій гастролював у Німеччині, Франції, США, Японії, Румунії, Чехії… Тут би цих можливостей у нього не було. Ну, і перспектив для музиканта в Україні особливо немає, і чим далі – тим гірше.
Оксана Рапіта: Доки в нас на вищому рівні не зрозуміють, що без мистецтва та музики зокрема людина не може бути повноцінною, кращі таланти будуть виїжджати з України.

Мирослав Драган: У Європі ситуація зовсім інша. Там дуже високий так званий любительський рівень у музичному мистецтві. На концерти більшою мірою ходять аматори, але вони дуже глибоко орієнтуються не лише в музиці, але й у специфіці виконання. Я знаю одну професорку з Женеви, юриста за освітою. То вона, не будучи професійним музикантом, акомпонувала своєму синові-віолончелісту сонату Прокоф’єва тривалістю в 45 хвилин. А на столі в неї стояли поруч три портрети: двох синів із їхніми нареченими та Шостаковича. За той час, доки ми в неї гостювали, з’явився ще й Шнітке.

Знаю, що на одному з концертів у львівській філармонії ви грали з Андрієм твір на шість рук. Це, правда, була світова прем’єра?

Оксана Рапіта: Так, ми тоді грали всією сім’єю: я, Мирослав і Андрій. Це була транскрипція симфонічного твору «Море» Клода Дебюссі, ну і водночас світова прем’єра у львівській філармонії. Транскрипцію написав французький композитор Каплє – сучасник Дебюссі. До речі, Дебюссі її встиг одобрити. Але з того часу ноти в єдиному примірнику лежали в Музеї Дебюссі у Франції. Рукопис нам привіз скрипаль зі світовим ім’ям Олександр Брусіловський на фестиваль французької музики у Львові, він замовив його в музею на наше прохання. Пан Брусіловський дуже посприяв, аби ми все-таки виконали твір, у Франції навіть вийшов наш диск із цією композицією.

Про мистецький потенціал Львова та побачення у філармонії
Оксана Рапіта: Як на мене, Львів – центральне місто в Україні в плані музичного потенціалу. У всякому разі, у сфері фортепіанного мистецтва ми тримаємо дуже високу планку. Тут зібрані цікаві особистості, різні та яскраві, у нас варто вчитися та просто перебувати тим, хто любить музику. Можливо, хотілося би більше площадок камерного ґатунку, у цьому європейці нас сильно випереджають. У тих же поляків концерти відбуваються в замках, музеях, і це дає їм простір для нових пошуків, адже на велику сцену потрапити виконавцю-початківцю не так уже й просто. Ми теж поступово починаємо це усвідомлювати. З’явився музичний салон у Палаці Потоцьких, рояль поставили у дзеркальній залі оперного театру, але має бути послідовна менеджерська робота, щоб хтось це повів. Багато місцевих виконавців мріють про відкриття таких сцен.

Оксана Рапіта: «Музика – це елітарне мистецтво, позбавлене політичного контексту. Тому у львівській філармонії й звучать твори Чайковського, Рахманінова та інших російських композиторів, і це цілком нормально»

Мирослав Драган: До речі, камерна сцена у жовтні з’явилася в нашій філармонії, і там ледь не кожен день відбуваються концерти. Багато не треба – зробили ошатний ремонт, відреставрували інструмент, і люди ходять. Схожий салон, я вважаю, можна було би відкрити, наприклад, в етнографічному музеї – там гарне приміщення, чудовий рояль, обшитий деревом. Але потрібна ініціатива, відкритість. Я знаю людину з Червонограда, яка регулярно влаштовує камерні концерти в музеях. Червоноград – невелике містечко, але знаходять і публіку, і підтримку.

Мирослав Драган: Я вже багато років спостерігаю за публікою, яка ходить на концерти. У часи мого студентства це були професіонали, зал був ними переповнений. Нас вчилося по 50-60 людей на одному курсі, от ми і бігали на концерти один до одного. У 90-ті в філармонії був занепад. Щоби набрати зал, треба було, аби приїхав хтось особливий, а так ходили дуже мало. І може останні вісім років я спостерігаю якесь відродження. Дуже приємно, коли приходжу в касу, а люди бронюють квитки, радяться про те, куди ще сходити. Усе більше незнайомих облич, а то я раніше тільки й робив, що з усіма вітався. Частіше бачу і молодь, класична музика потрохи стає престижною серед львів’ян. Певно, раніше дівчину ніхто би на побачення до філармонії не повів, а тепер усе нормально – сидять собі позаду, обіймаються.

Розмовляв Костянтин Янченко,
Фото Петра Ткачишина

Поділитись


Популярне

12.09.2018 Медіа

Концерт оркестру INSO-Львів у Німеччині

З 6 по 9 вересня 2018 року артисти Молодіжного академічного симфонічного оркестру «INSO-Львів» відвідали м....
10.01.2015 Концерти

Концерт «Свято оперети». Частина 1

Маріанна Лаба – сопрано Соломія Приймак – сопрано Роман Антонюк – баритон Василь Понайда – тенор Володимир ...
10.01.2015 Концерти

Концерт «Свято оперети». Частина 2

Маріанна Лаба – сопрано Соломія Приймак – сопрано Роман Антонюк – баритон Василь Понайда – тенор Володимир ...