В МИСТЕЦТВІ СЕРЦЕ МУСИТЬ ВІДДАВАТИ

09.03.2021
Опис

У боротьбі немає правди, коли мова йде про музику!

Владислава Лученко

У п’ятницю, 12 березня 2021 року на сцені Концертного залу Людкевича Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика знову виступатиме відомий диригент, багаторазовий номінант та володар Греммі, а також багатьох інших міжнародних відзнак, один з найбільш записуваних диригентів світу маестро Теодор Кухар (США). Програму концерту складатиме Симфонія Дворжака No 6 Ре мажор (op. 60), симфонічна поема «Мойсей» Станіслава Людкевича, а також один з найвідоміших скрипкових концертів – Скрипковий концерт Ре мажор Петра Чайковського (тв. 35).

Львівським дебютом стане участь в концерті однієї з найуспішніших молодих сольних скрипальок у Європі – Владислави Лученко (Швейцарія). Владислава народилася в Києві в 1988 році, там же закінчила Спеціалізовану Музичну Школу-Інтернат імені Лисенка і продовжила в Цюриху, в школі мистецтв у легендарного педагога Захара Брона. В її творчому арсеналі співпраці з відомими оркестрами України і Європи загалом,  Азії,  Америки та численні здобутки на престижних конкурсах .

Диригент та солістка провели розширену та надзвичайно пізнавальну розмову.
Впевнені, вам буде цікаво почути основні моменти їхнього діалогу!

 

Теодор Кухар:  – Ви покинули свій дім у Києві порівняно в молодому віці, маючи вже значні успіхи на міжнародних юнацьких конкурсах, щоб навчатися у Захара Брона у Швейцарії. В принципі, це, швидше за все, було продовженням так званої російської скрипкової школи та традиції, в якій ви навчалися, але Брон представляв дещо інший аспект цієї традиції. Ви перебували у Швейцарії і були оточені студентами з різних культур і частин світу. Спочатку це було шоком чи відкриттям? Чи відбулися суттєві зміни у вашій грі ,чи це було природним продовженням вашого початкового навчання?

Владислава Лученко: – Можу сказати і те, і інше. Хоча це було більше відкриттям. Оскільки я гастролювала у Європі з 10 років, мої перші зустрічі із західною культурою були позаду. Вже тоді я почувалася надзвичайно комфортно у західному суспільстві. Але, звичайно, короткі концертні поїздки – не є тим тотожним побудові життя з нуля в іншій країні. Якісь аспекти цієї культури були викликом моїм звичкам. Інші навчили мене дуже важливим навичкам. Але маю визнати, було багато стресу! Я пам’ятаю, як мене дуже дивував розклад поїздів! Поїзд вирушав точно у визначену хвилину, як зазначено в розкладі, до секунд, що було немислимим у пострадянських країнах! То ж я спочатку часто не встигала і мені влітало від професорів коли я запізнювалася на лекції (сміється)! Або ще сотні електронних листів майже з кожного приводу….це настільки відрізняється від нашого слов’янського стилю – мені здається ми скоріше залюбки спілкуватимемося і домовлятимемося з людьми наживо замість «холодного» електронного листування як це прийнято на Заході!

З точки зору скрипкової майстерності, я можу сказати, це було продовженням і поглибленням мого вже обраного музичного шляху. Ще в Києві моїми викладачами в Україні були представники так званої “російської школи”. Тож коли я вступила до класу Захара Брона, то пішла легендарними слідами Давіда Ойстраха та школи Столярського, це стало логічним продовженням мого становлення, як артиста.

 

Т.К.: – Не кожна молода людина має особисту дисципліну та розумові сили, щоб зробити такі важливі життєві зміни. Ретроспективно, чи вважаєте всі свої рішення правильними, чи ви сьогодні оглядаєтесь і думаєте, що зробили б щось по іншому?

В.Л.: – Я вірю в досконалість кожного зробленого вибору, ідеальну синхронність з тим життєвим  досвідом, що ми маємо отримати від Всесвіту. Навіть якщо свідомо ми можемо вважати, що деякі речі мали статися інакше, врешті решт все складається на нашу користь. Спочатку я трохи шкодувала , що не вступила до класу Захара Брона ще в ранньому дитинстві. Я вважала що мій шлях скрипаля міг би бути легшим таким чином. Пізніше, озираючись назад, я зрозуміла, скільки б я втратила як людина, як творець. В Україні я отримала стільки мудрості та турботи від своїх вчителів та своєї родини! Та неймовірна підтримка, мотивація та найголовніше безумовна любов вказали мені шлях в житті. На Заході я би ніколи не отримала цього в тій мірі як на батьківщині. Отже, ні, я б нічого не змінила!

 

Т.К.: – Очевидно, що ви виїхали з України з очікуваннями та бажанням підготуватися до сольної кар’єри. Чи успіх на міжнародних конкурсах був(чи є) єдиним способом досягнення своєї мети, чи життя показало, що це лише одна невелика частинка тривалого процесу?

В.Л.: – Коли я виїхала з України, я була надзвичайно націлена на участь у конкурсах, як єдиному шляху до міжнародного визнання. Це був єдиний спосіб, який я знала, врешті саме конкурси відкрили мені двері до навчання в Європі. Виступати на конкурсах я почала з 10 років. Побачила “прибрану” Європу, що було шоком для дитини буремних 90-тих років. Кожна перемога сприймалася, як квиток до кращого життя…  Так, конкурси справді відкрили мені великі можливості. Але мушу сказати, вони ніколи не приносили мені радості. Дуже навіть навпаки. Я жила багато років у боротьбі та змаганнях, поки не зрозуміла, що це не є способом стати справжнім художником, митцем. Я вважаю ми можемо мати десятки призів, визнання та успіх, але якщо наше серце в мистецтві нічого не віддає у цей світ, не служить, наш виступ залишиться порожнім – безглуздим, холодним та егоїстичним актом самоствердження. Як можна відкрити найбільші глибини душі, говорити найсвященнішою з усіх мов – мовою музики, якщо ми лише порівнюємо та судимо? У боротьбі немає правди, коли мова йде про музику.

Коли я нарешті звільнилася від тиску та необхідності перемагати в конкурсах, в моє життя стали приходити найзахоплюючі проекти, пропозиції цікавої співпраці з творчими людьми та безліч нових можливостей! Отже, наразі я висловлюся так: іти конкурсним шляхом чи ні, має вирішувати кожен із нас особисто. Найголовніше, щоб цей вибір ішов від серця, з нашого простору довершеності і захоплення, але не від нестачі чи страху.

 

Т.К.: – Ми живемо в епоху, коли в різних частинах світу люди висловлюють своє занепокоєння про зниження якості музичної освіти, або й зникнення цілих професій, про затребуваність класичної музики загалом, про стабільність симфонічних оркестрів та оперних театрів. Очевидним є те, що це занепокоєння є більш серйознішим у певних частинах світу, ніж в інших.

Ваше становлення як музиканта припало на період «золотого століття» класичної музики(хоча це було не так давно). Коли серйозна музика була частиною життя молодих людей. Певні навчальні програми мали великий вплив на широку аудиторію дітей , що ,зрештою, сприяло бажанню обирати професію музиканта , робити відповідну кар’єру. Що було ще присутнім у музичній освіті навіть якихось 20 років тому -сьогодні здебільшого майже зникло. Якби ви народилися через 20 років в Україні чи Швейцарії, чи вірите ви, що напрямок вашого життя був би іншим?

В.Л.: – Для мене особисто вибір професії не стояв ніколи. Це було дещо надзвичайно містичним і тим, що напевно не піддається впливу часу та культури.  Але загалом подібний вибір був би дійсно набагато важчим в наш час. Коли я починала навчання, у всіх нас було таке почуття надії, відчуття гордості за служіння вищій меті . Мистецтво сприймалося загалом, як служіння людству. Минуле століття було бурхливими, життя часами надзвичайно важким, але людські цінності ще лежали на боці нематеріального. У наш час це надзвичайно змінилося. Людей штовхають на споживання та боргове рабство, їм потрібно вижити, оскільки система стає все жадібнішою та жадібнішою з кожним днем. Отже, де у цьому зачарованому колі є місце для безкорисливого, відданого служіння мистецтву? Де спокій і час, щоб поглинути у глибини образів, мрій, звуків та кольорів? Де фінансова підтримка для найобдарованіших, щоби весь свій час вони присвячували навчанню та глибокому пізнання цього світу? І найголовніше, яке майбутнє їх чекає в мистецтві, якщо вони знають, що не зможуть утримувати ні себе ні свою родину з цією професією? Сьогодні молоді люди воліють отримати професії, які дозволять їм згодом вижити – і я їх не звинувачую!… Але це надзвичайно прикро.

 

Т.К.: – Я вважаю, що ваша освіта та особисті рішення щодо того, де і з ким навчатися, були результатом очевидного прагнення продовжувати та розвивати успішну сольну кар’єру. Ваш період навчання у Захара Брона явно підготував вас до цього. Покинувши Брона і “російську школу” , ви поїхали вчитися до чудового Августина Дюме в Брюсселі(це вже французька школа). Як такий контраст у навчальній та скрипковій культурі вас змінив, розвинув і приніс вам користь?

В.Л.: – Насправді, після роботи з Броном я спершу провела два роки в Берліні, навчаючись у Стефана Пікара. Його манера викладати була абсолютно протилежною Брону! Це було для мене справжнім викликом. Але треба сказати, озираючись назад, я за це дуже вдячна. Пікар привів мене до розуміння важливості деталей, до вміння читати наміри композитора через нотацію, ритм та гармонію. Ставити своє творче еґо на другий план, об’єктивно оцінюючи волю автора.  Представляючи “Німецьку школу”, він дав мені технічні навички для виконання у кожному стилі та періоді.

То ж коли я вступила до класу Авгюстена Дюме, мене вже трохи приручили (сміється)! Час з цим неймовірним майстром був надзвичайним. Він,  можна сказати, є один з останніх великих майстрів, найвизначніших солістів золотої епохи виконавського мистецтва. Натхнення, ідеї, якими він ділиться зі своїми учнями, його бачення твору, фрази є дійсно чимось винятковим.

Всі мої вчителі дали мені неоціненний досвід, кожен щось унікальне. Але Авгюстен Дюмє повернув мені  ,як артисту , мій власний неповторний голос , що є ,як на мене ,вищим досягненням справжнього вчителя.

 

Т.К.: – Ви були дуже успішним учасником багатьох найпрестижніших скрипкових конкурсів у світі, в тому числі -головним призером конкурсу скрипалів Тібора Варги у Швейцарії. Звання лауреата на великих змаганнях – це просто гарна казка, чи це обов’язковий шлях до сольної кар’єри?

В.Л.: – Я вважаю, що існує багато різних шляхів. Конкурси можуть відкрити певні двері, безумовно, але досить цікаво, що сьогодні найкращі солісти рідко бувають переможцями великих конкурсів. Часи змінилися, і класична музика наближається до шоу-бізнесу. Вимоги до побудови міжнародної кар’єри полягають не стільки в перемозі в конкурсах, скільки в дуже розумному продюсуванні.

 

Т.К.: – Ви обіймаєте посаду головного концертмейстра в одному з професійних оркестрів Швейцарі. Чи дозволяє посада концертмейстра сьогодні отримувати ангажименти в першокласних сольних чи камерних проектах для скрипаля скоріше ніж це би було з конкурсним напрямком (як ми це спостерігали кілька десятиліть тому)? 

В.Л.: – В наш час статус концертмейстера у визначному оркестрі відкриває багато можливостей. Зокрема запрошення до участі у інтернаціональних фестивалях, на почесні викладацькі посади , тощо. Також значно легше отримати можливість грати на цінних старовинних інструментах. Можливо, кар’єра соліста та концертмейстера все ще дещо відокремлена одна від одної, але ці ролі стають все ближчими. Сьогодні багато видатних молодих солістів стають концертмейстерами, оскільки такі посади високо шануються. Найкращий приклад – концертмейстери

Берлінської філармонії , Дайшінь Кашімото та Ноа Бендікс-Балглі, які є лауреатами безлічі призових місць та побудували успішну міжнародну кар’єру солістів. Але врешті обрали посади концертмейстерів, як найвищий прояв своєї майстерності.

 

Т.К.: – Коли ви розбирали ,або сьогодні знайомитесь із композиціями, які раніше не грали, чи є записи певних скрипалів, яких ви спеціально шукаєте? Чи є конкретні виконавці , яких ви особливо поважаєте та захоплюєтесь?

В.Л.: – Коли я вперше вивчаю новий твір, я намагаюся не слухати записи, поки не розроблю власну інтерпретацію, своє унікальне бачення твору. Але я справді слухаю і надихаюся великими скрипалями сучасності. Зокрема творчістю Янін Янссен та Ліси Батіашвілі, та звісно великих майстрів Давіда Ойстраха або Ісаака Стерна. У моєму серці дуже особливе місце займає Анна-Софі Муттер та Максим Венгеров. Вони несвідомо були моїми вчителями, коли я була ще дитиною. Якось по телевізору моя мама почула гру Анни-Софі і була вражена красою звучання скрипки. Ми почали шукати її записи і виявилося що їх в Україні не було. Тільки CD з Європи. В Україні в 1990-х дістати записи на компакт-дисках було немислимо дорого, тому, коли батьки  нарешті змогли отримати для мене її запис, я слухала його годинами, намагаючись скопіювати всю цю неймовірну красу та досконалість, яку я чула. І так було з кожним новим CD. Згодом так само в моє життя прийшов Максим Венгеров.

 

Т.К. – Коли у вас з’являється вільний від професійної діяльності час, чи є у вас конкретні захоплення та інтереси, які приносять найбільшу радість вашому серцю та душі?

В.Л.: – Іншою стороною мого існування та призначення на землі – це духовна подорож. Медитації, духовні зцілення, розуміння справжньої глибинної природи нашого існування. Мене надзвичайно цікавлять відповіді на питаннями, які людство прагне пізнати з початку свого існування – хто ми є насправді, чому ми тут? Від коли себе пам’ятаю почала прагнути до духовного розвитку. Я припускаю, що моїм найбільшим захопленням у житті є шлях до просвітлення та музика. У вільний час я відвідую семінари та навчання з духовних практик, зустрічі з іншими людьми зі схожими прагненнями. Багато речей можуть бути частиною цього духовного захоплення… Зрештою, я думаю , найбільший інтерес – це саме життя!

 

Т.К.: – В даний момент ваші найближчі професійні стосунки повинні бути зі скрипкою, на якій ви граєте. На якому інструменті ви виконуєте сьогодні?

В.Л.: – Я надзвичайно щаслива вже чотири роки поспіль мати скрипку Франческо Гобетті 1710 року. Вона є дуже рідкісною- сьогодні у світі відомо лише приблизно 25 таких інструментів.

Насправді мені пощастило грати на багатьох цінних інструментах – зокрема Страдіваріус, Бергонці, Гваданіні. Але завжди тільки обмежений час. Було дуже важко кожного разу змінювати манеру гри, пристосовуватися до нового інструменту, врешті, прощатися з цими неймовірним інструментами!

Поки не сталося справжнє диво – з’явився щедрий меценат, що інвестував в придбання скрипки Гобетті для мене. Всі колеги, які перебувають в пошуках інструменту, зрозуміють яке це неймовірне полегшення – знайти “свій” інструмент, з яким можеш не розлучатися та дійсно ставати одним цілим!

 

Фото з репетиційного процесу:

 

 

Тож запрошуємо в п’ятницю , 12 березня  о 19:00 до Львівської національної філармонії, щоб почути цю неймовірну скрипальку, її унікальний скрипковий голос та рідкісний інструмент.

 

Поділитись


Популярне

21.10.2020 МедіаАнонси

Богдан Сегін серед кращих культурних менеджерів Львова

Комерційний директор з питань розвитку сучасної музики Львівської н...

17.12.2020 Концерти

BEETHOVEN & TRIO

Святкування 250-річчя Людвіґа ван Бетховена продовжується! Події, п...