Сніжність

Виконавці: 

• Станіслав Монюшко. «Казка» (Зимова оповідь), фантастична увертюра
• Джон Філд. Концерт для фортепіано з оркестром № 2 ля-бемоль мажор, H. 31
• Моріс Равель. «Матінка Гуска», сюїта
• Поль Дюка. «Учень чарівника», скерцо за баладою Гете

Виконавці: 

• Єлизавета Почебут, фортепіано
• Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії
• Юрій Літун, диригент

1848 року Станіслав Монюшко написав увертюру з простою назвою «Казка» і французьким підзаголовком Conte d’hiver, зимова оповідь. Яку саме казку він мав на увазі, композитор так і не сказав. Літературного сюжету в увертюри немає, лише контрастні теми, які складаються в музичну оповідь, і героїв для неї слухач підбирає сам. Спершу Монюшко називав твір фантастичною увертюрою, і форма в нього справді вільна, тож дослідники чують тут щось близьке до шопенівської балади, тільки в оркестровому втіленні.

Ірландець із Дубліна Джон Філд увійшов в історію як творець ноктюрну, нічної п’єси для фортепіано, жанру, який згодом прославив Шопен. Із семи фортепіанних концертів Філда найпопулярнішим завжди був Другий, ля-бемоль мажор, написаний не пізніше 1811 року. Для молодого Шопена він став одним із головних взірців, коли той узявся за власні концерти. У першій частині легко вловити підпис Філда: тричі ліричний епізод з арфовим супроводом у лівій руці раптом переходить у жвавий ірландський рил. Партію фортепіано виконає Єлизавета Почебут.

«Матінку Гуску» Моріс Равель написав для Мімі та Жана, дітей своїх друзів Іди й Ципи Годебських, як п’ять п’єс для фортепіано в чотири руки на сюжети казок Шарля Перро, мадам д’Олнуа й мадам Лепренс де Бомон. Грати прем’єру діти розгубилися, тож 20 квітня 1910 року її зіграли дві інші юні піаністки, а наступного року Равель оркестрував сюїту. У нотах він залишав цитати з казок. Над «Хлопчиком-мізинчиком» стоїть рядок про те, як герой сподівався знайти дорогу назад за хлібними крихтами, а їх повиїдали птахи, і в оркестрі їх справді чути. У розмові Красуні й Чудовиська Красуню веде кларнет, а Чудовисько басовитий контрафагот, і за їхнім діалогом можна стежити, як за сценою. Завершує сюїту «Чарівний сад», де челеста, арфа і соло скрипки повільно розкривають музику до сяйного фіналу.

Поль Дюка написав «Учня чарівника» 1897 року, рівно через сто років після балади Гете, на якій він заснований. Учень, якого старий чаклун залишив самого, зачаровує мітлу носити воду і не знає, як її зупинити. Цю історію в музиці не треба переказувати, її чути. Мітла крокує в партії фаготів, вода прибуває разом з оркестром, а коли учень у відчаї розрубує мітлу сокирою, лунають два різкі акорди, пауза, і метушня стає ще шаленішою. Наприкінці, коли чаклун повертається і наводить лад, тема учня звучить у соло альта, ніби він просить пробачення. Дюка сам диригував прем’єрою 18 травня 1897 року, і твір одразу приніс йому славу. Більшість слухачів знає цю музику з «Фантазії» Волта Діснея 1940 року, де мітлу зачаровує Міккі Маус, і в залі багато хто впізнає її з перших тактів. Сам Дюка був настільки суворим до себе, що за кілька тижнів до смерті спалив частину власних рукописів. Скерцо про учня, якому магія вислизнула з рук, лишилося його найвідомішим твором.