19 листопада виповнюється 7 років з дня відходу у засвіти великого музиканта та знаного українського вченого-дослідника національної культурної спадщини, композитора Романа Стельмащука (02.07.1965–19.11.2015). З цього приводу сьогодні в українській інтернет-газеті “Збруч” вийшла стаття In Memoriam авторства Генерального директора Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика, Володимира Сивохіпа.

У публікації  Володимир Сивохіп наводить спогади з особистого дружнього спілкування.

Ділиться фактами родинної історії Романа Стельмащука:

• Наші батьки не тільки шанували «Кобзаря» і його творця, а й розповідали (з пам’яті) його вірші нам, своїм дітям. Рівно ж — як співали народних пісень і шанували всі українські прадавні звичаї-обряди і — любили свою Україну. Ми, Романе, отримавши ці щедроти, невимушено стали першим поколінням Незалежної України, яку ми в собі відчували повсякчас. Та водночас ми напевно стали останнім поколінням, яке «зачитувалося» Шевченком і з великим пієтетом ще тоді, на зламі 80–90-х минулого сторіччя, пошановували його «шевченківськими» вечорами. Очевидно, ми вже тоді це інтуїтивно відчували і боляче, кожен по своєму, переживали.
• На почесному місці в кабінеті батька, в охайній оправі був відрізок червоної тканини, про яку Ти якось щиро, по-братньому, але не без гордості оповів, що це крайка тієї самої червоної китайки, якою в 1912 році за стародавнім козацьким звичаєм було накрито домовину класика української музики Миколи Лисенка.

Свідчить про шлях становлення Романа як патріота України, невтомного дослідника:

• Ми просто зібралися зранку і з мойого дому на Коцюбинського, через Горішню Браму, в напрямку Борислава і Східниці попрямували через ліс, яким нібито і ходив молодий Франко з Нагуєвич до міста… І ось перед нами садиба Франка, цінні реліквії його побуту, а поруч в лісі — його стежки з казковими персонажами творів. Яке це було для нас, юних і романтичних, незбагненне щастя своїми кроками відчути цю стежину, а головно — відчути велич Каменяра. А на завершення цього дивовижного дня, пізно ввечері, коли ми повернулися додому, Ти витягнув невеличку збірку поезій Франка («З вершин і низин») і почав читати…
• Ти скромно з гордою стрункою поставою виходив у вишиванці на сцену і грав «Прелюд пам’яті Шевченка» Якова Степового (Якименка) — палкого прихильника шевченкового слова, послідовного продовжувача М. Лисенка, справжнього культурного будівничого нової української музичної культури по Першій світовій війні. Тепер цей Прелюд у Твоїй майстерній оркестровці звучить на багатьох сценах світу, оспівуючи нашу Україну.

Та оповідає щемливу історію Романової «лебединої пісні»:

• Після натхненного і успішного відзначення 200-річного ювілею Шевченка ми готувалися до 200-річчя Михайла Вербицького в 2015 році…. Так, Ти якось важко надавався до розмов на цю тему і зі строгою відповідальністю брався за роботу, про яку я Тебе багато просив. Ти весь час сумнівався і відкладав. Вже наближався час складання концертних програм з творів Вербицького і ось — ми зустрілися після тривалої літньої паузи. Я тоді влітку пропустив Твоє 50-річчя і Ти якось загадково обійняв мене за плече, спокійно і впевнено сказав — «все ж тільки тепер починається, ми обов’язково про це поговоримо….»… 

Вічна й світла пам’ять Роману Стельмащуку!

Більше читайте за посиланням.