Ніна Матвієнко

Матвієнко Ніна Митрофанівна (*10 жовтня 1947, с. Неділище, Ємільчинський район, Житомирська область, Українська РСР, СРСР) — українська співачка, народна артистка України з 1985, Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1988, Герой України. Член Спілки кінематографістів України (1989). Має доньку Антоніну, теж співачку.

Була шостою дитиною в селянській сім’ї Митрофана Устимовича та Антоніни Ільківни Матвієнків (загалом у родині було 11 дітей). Окрім матері, її доглядали Толя, Люся, Марія та Микола, вона ж була нянькою Василеві, Валентині, Іванові, Михайлу, Поліні та Володі.

З 4 років доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, одного літа навіть «наймитувала» у дядька Архипа в сусідньому хуторі Гонорино. «Я в такій сім’ї народилась, — зізнавалася співачка, — що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п’яним і вони з мамою співали…».

Мати, Антоніна Ільківна, мала співочий талант, могла співати в три, навіть у 4 голоси. Наприкінці 1970-х років Ніна Матвієнко записала диск із материними піснями.

Родина жила бідно. Щоб якось полегшити собі життя, батьки вирішили віддати Ніну до інтернату. 11-літня дівчинка мала добрий характер, легко сходилась з людьми. Мати вважала, що їй легше, ніж іншим дітям, буде перенести розлуку з родиною. З 1958 року Ніна навчалася в школі-інтернаті селища Потіївка Радомишльського району. Це було нелегке випробування — один із вихователів карав її за найменшу провину, годинами тримав у кутку на колінах, загадував виконувати найважчу роботу.

Потіївська школа-інтернат була восьмирічкою, тож до 9-го класу Ніну Матвієнко перевели до Коростеня[1]. У коростенській школі-інтернаті займалася легкою атлетикою й акробатикою, співала пісні Людмили Зикіної. У 9-му класі закохалася у вчителя Івана, проте через негідну поведінку згодом його покинула.

Одна з викладачок, Людмила Іванівна, порадила Ніні професійно зайнятись співом і спробувати себе в Українському народному хорі ім. Г.Верьовки. Дівчина справді відвідала вокальну студію при хорі, але, закінчивши інтернат, довелось влаштувалася на коростенський завод «Хіммаш». Спочатку працювала табельницею, потім ученицею кранівника, згодом була переведена копіювальницею[2]. Почувши, що в Житомирі набирають дівчат до участі в естрадному вокальному ансамблі, приїхала на проби до обласного центру. В Житомирській філармонії дійсно створювали жіночий вокальний гурт. Але автентична манера виконання Ніни Матвієнко ніяк не в’язалися з колективним естрадним співом, і їй чемно відмовили (проби вдало пройшла інша майбутня українська співачка — Раїса Кириченко).

Але бажання співати було таким сильним, що 1966 року Ніна таки записалася в студію Хору імені Григорія Верьовки. З 1968 року, по закінченні вокальної студії при хорі вона стала його солісткою.

1975 — закінчила Київський університет.

Співачка веде активну концертно-гастрольну діяльність, яку вона почала ще з 1967 року. Ніна Матвієнко з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки. У її творчому репертуарі платівки із записом українських народних пісень, аудіокасети, компакт-диски із записом різних за жанром творів.

У 1966-1991 була солісткою вокальної студії при Державному заслуженому українському народному академічному хорі імені Григорія Верьовки. Крім того, з 1968 року співпрацює з вокальним тріо «Золоті ключі».

Новий період в творчій долі пов’язаний з роботою в Національному ансамблі солістів «Київська камерата», солісткою якого вона стає з 1991 року. Дивно виразний характер фольклорного співу співачки гармонійно поєднується з академічним стилем виконання «Камерати», тим самим розширюючи художній репертуар концертної практики колективу.

У 1971 співачка одружилася з молодим художником Петром Гончарем — сином відомого українського скульптора, художника і збирача старожитностей і українського вжиткового мистецтва Івана Гончара. Петро вперше побачив Ніну та почув її голос на концерті в Києві (1968). Вже тоді він сказав, що Ніна буде його дружиною, згодом їх познайомив Лесь Харченко із квартету «Явір».

У 1972 народився Іванко, за ним Андрійко, а потім Антоніна. Сини пішли шляхом батька. Обидва вони — талановиті художники з власним мистецьким почерком і світобаченням. У 2005, досягнувши віку Христа, син Іван зробив несподіваний крок, він вирішив піти в ченці і здійснив постриг. Антоніну все частіше можна зустріти на великих сценах. Вона продовжує справу матері. На ювілейних концертах, присвячених 60-літтю Ніни Матвієнко, Антоніна співала разом з Ніною.

У 1975 вона заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і активно займається літературною творчістю.[джерело?] Ще в радянські часи Ніна Матвієнко написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань і есе. Її твори періодично з’являються на сторінках таких часописів, як «Україна», «Дзвін», «Жіночий Світ» та інших. Вершинним літературним надбанням співачки стала її біографічна книга «Ой виорю нивку широкую», яка вийшла 2003 року у видавництві Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара». У книзі подано пісенно-музичний матеріал із власного репертуару (понад 250 народних пісень і творів українських композиторів — колядки і щедрівки, веснянки, пісні до Зелених свят, купальські та петрівчані, жниварські й обжинкові, весільні, колискові, поховальні, жартівливі й танцювальні, псалми, історичні та станові пісні, пісні про кохання, родинне життя…). 2004 р. вийшла книга спогадів Ніни Матвієнко «Уже так не буде, як є». Також мріє написати художній роман про любов. У 2010 році співачка записала вступне слово до аудіокниги Блаженнішого Любомира «Дорога до ближнього».

Творчість
У репертуарі співачки багато народних пісень, серед них обрядові, ліричні, гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII—XVIII сторіччя. Ніна Матвієнко співпрацює з відомими вітчизняними композиторами сучасності; для неї пишуть свої твори Євген Станкович, Олег Кива, Мирослав Скорик, Ірина Кириліна, Ганна Гаврилець і багато інших.

Вона зіграла в телевиставах («Маруся Чурай», «Катерина Білокур», «Розлилися води на чотири броди»), художніх фільмах («Солом’яні дзвони», «Пропала грамота»), в радіовиставах («Політ стріли», «Кларнети ніжності»). Співачка озвучила ряд науково-популярних, хронікально-документальних кінофільмів, кілька теле- і радіопрограм. 1984 року брала участь у створенні українського мультфільму «Колискова». 1988 року був знятий відеофільм за участю Ніни Матвієнко «Русалчин тиждень». Серед авторських театрально-режисерських робіт актриси музичний спектакль «Під сонцем» (1997) за участю японського танцівника Тадаші Ендо, а також грандіозне музично-сценічне дійство «Золотий камінь посіємо ми» (1998). Крім того, Ніна Матвієнко 1995 року зіграла 16 вистав з американським театром La Mama E.T.C. (Нью-Йорк, США).

Артистка з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки.

Дочка Антоніна Матвієнко під впливом матері теж стала співачкою.