Контрасти 32. 1+1

Вечір починається на межі тиші, де кожен наступний звук співзавлежний від попереднього — тобто з «The Viola in My Life 3» Мортона Фелдмана для альта і фортепіано. Твір Бориса Лятошинського — Ноктюрн і скерцино, 1963 — виводить взаємодію двох інструментів у сферу теплої пізньоромантичної мови, де інструменти співають назустріч.

Далі склад починає змінюватися. Пендерецький у «Танку» (2010) лишає альт наодинці — і той веде розмову сам із собою. Загорцев повертає повний дует великою Сонатою (1979). А Лахенманнове «Guero» показує рояль з несподіваного боку: піаніст не грає клавіші, а веде по них і по корпусу пальцями, і інструмент звучить як перкусія, наче шурхіт.

У другій частині концерту звучать дві прем’єри від метрів української музики: «Звуки і гармонії» Валентина Бібіка, а також Триптих» Валентина Сильвестрова (2023). Ще один сучасний український композитор Золтан Алмаші зводить в одному творі два, здавалося б, різні за природою і несумісні між собою танці — «Сарабанда і танго» (2018).

Наприкінці програми інструменти зникають зовсім. У «Clapping Music» Стіва Райха двоє плескають у долоні, один ритм повільно зсувається проти іншого, і вся п’єса тримається лише на тому, що двоє роблять це разом, точно, в один час. Простіше не буває: жодних нот, тільки дві пари рук і час між ними.