Авторитетне українське медіа The Claquers опублікувало відгук оглядачки Марти Стецько на прем’єрну постановку опери польського композитора Єжи Корновіча, організатором якої в Україні виступила Львівська національна філармонія.

Подаємо український текст рецензії.

Матеріал польською мовою читайте тут

«Родинний альбом» Єжи Корновіча в Україні:
«О, це ж ми! я і ти!»

У по вуха засніженому Львові, біля оздоблених морозними візерунками дверей філармонії скупчилася горстка людей: дорослих і майже дорослих. Найдрібніші постаті спішать першими відчинити важкі двері, щоб не лише зігрітися в приміщенні, а й побачити\почути щось нове і цікаве — принаймні так їм пообіцяли старші. Та цих «старших» слухачів не менше, навіть більше. Усі вони прийшли, аби почути оперу для дітей польського композитора Єжи Корновіча «Родинний альбом», що об’єднала в масштабному проєкту співпраці дві філармонії: Київську (прем’єра 8 грудня) та, власне, Львівську (прем’єра 10 грудня). 

Це нетипово і безперечно цікаво почути сучасну музику (та ще й оперу) написану для дітей, познайомитися з творчістю сучасного відомого польського композитора і спостерігати доволі незвичний формат для сцени філармонії. Думаю, це пояснює переважну кількість дорослих слухачів у залі. Проте слід додати, що тепла назва опери і настільки ж теплі анонси та інтерв’ю, де співтворці, зокрема композитор  «привідкривають альбом», показуючи краєчки його сторінок — розбудили в кожному з нас бажання поринути в безтурботний і невинно добрий дитячий світ. 

Сам композитор зазначав, що опера є універсальною — у неї він вклав як простодушну мораль для найменших, так і сенси «між рядків» для старшого покоління. Тож 10 грудня ми тут, кожен зі своїм внутрішнім запитом, гортали-читали неймовірні буклети з усією необхідною інформацією про оперу та чекали початку.

Згасло світло, а з ним і загальна метушня залу. Погляди сфокусовані на сцені, що променить перестиглим жовтогарячим світлом. На сцені з’являються диригентка Наталія Стець та Національний ансамбль солістів «Київська камерата». Помахом диригентської руки розгортається «Родинний альбом» Єжи Корновіча.

Увертюра

Нагнітаюча музика та артистично налякані обличчя головних героїв викликали здивування у слухачів, адже цей початок не був прописаний в лібрето, хоч безумовно захопив увагу кожного присутнього. Але щойно солісти увімкнули телевізор та почали перемикати улюблені канали — все ніби стало на свої місця. Можливо, цей вступ символізував втечу від складного дорослого життя в безтурботний дитячий світ.

А втім, гра «Київської камерати» від першого звуку стала тим цільним, динамічно збалансованим, пластичним аркушем альбому, на якому дуже природно став розгортатися сюжет опери. Вельми цікавий задум творців опери постав у зміні кадрів на відеопроєкції: перемикання каналів, а отже й миттєве «перемикання» музики були синхронізованими. Це зовсім не легке завдання, але його вдалося якнайкраще реалізувати завдяки диригентській точності Наталії Стець і негайній професійній реакції оркестру. 

Сцена 1 і 2

Зазвучав голос сопрано Анастасії Поважної — одразу в образі, чітко, забарвлено — вона зверталася до свого «брата», контртенора Станіслава Цеми, аби запросити його в подорож спогадами. У відповідь він починає співати: залою покотився дзвінкий насичений голос, що дивував не лише своєю потужністю, але й своєрідністю рідкісного чоловічого діапазону. Також не менш яскраво та наповнено засяяли верхні ноти Анастасії. Щойно солістка переходила у низький для себе регістр — звучання голосу ставало більш приглушене, а оркестр виходив на передній план, тоді виникала складність у розборі слів.

Струнний ансамбль майстерно сплітає одну сцену з іншою, заповнюючи  грою увесь простір та водночас не забираючи на себе основну увагу слухачів. На екрані з’являється ілюстрація блакитної плитки (яка, як і решта «фотокарток» з альбому є творінням рук художниці Йоанни Русінек). На цю тему вокалісти блискуче виконують дует: один із солістів повторює голосом ритмічну фігуру оркестрової партії, в той час, як другий — співає основний текст. Згодом, подібно до першого вокаліста, свої голоси залучають і оркестранти. 

Такий розподіл партій, специфічна ритміка та характер музики безумовно вразили слухачів, сконцентрувавши на собі увагу навіть найбільш непосидючих. Проте складність розуміння слів не зникає й тоді, коли все чітко чути, адже навмисно чи ні — наголоси проставлені дуже каверзно, часто зовсім наперекір загальноприйнятим нормам (хоч певна, що дітям це сподобалося).

Сцена 3 і 4

Ці дві сцени стосувалися історій (майже правдивих) про пра і прапрабатьків: короткочасну закоханість бабусі, виконавське минуле піаністки прабабусі та захопленого нею прадідуся. Усі ці розповіді були безперечно байкарського характеру, та лише одна колюче вирізнялася серед них — історія про дідуся, який безвісти зник в росії, а тому перестав надсилати дітям листи. Цей епізод був акуратно завуальований невинними домислами дітей, які вирішили, що в дідуся просто немає марок. Тож, ймовірно, найменші слухачі не зрозуміли тієї трагічності, яку без жодних зусиль зчитали дорослі — українці, які впродовж усього життя, а особливо в роки теперішньої війни з росією спостерігають подібні й навіть жорстокіші звірства.

Ці контрастні частини природно перетікали одна в одну. Після сумної розповіді про дідуся, мов світанкове сонце засяяла гумористична арія Анастасії про прабабусю, а опісля солісти замерехтіли блискучим дуетом про прадідуся.
Оскільки в залі не було увімкнене світло — не було й можливості підчитати текст, який досить складно сприймався без підказки в буклеті, адже партії дуету складалися з вкраплень гострих складів на тлі такої ж ритмічно-строкатої музики оркестру. Та саме ці спільні номери Анастасії та Станіслава знову і знову оживляли увагу публіки, залишаючи по собі багато вражень.

Сцена 5 і 6

«…в кожній родині є різні національності. Мають дещо інші звичаї, в інші дні святкують свята. Про них важливо пам’ятати.»

Ця сцена присвячена трагедії єврейського народу — ще одна історично важлива тема, яку порушує автор. В інтерв’ю Єжи Корновіча для медіа The Claquers композитор розтлумачує цей епізод: «…анімація  пари хасидів на відеопроєкторі, залученому до опери, повільно зникає, а потім у самому кінці картини з’являється порожній пейзаж. Як сьогодні у Польщі, після нищення єврейської спільноти залишились лише порожні місця.» Дуже важливо нагадувати дорослим та розказувати дітям про ці трагічні історичні події, які не маємо права ні оминати, ні забувати. 

Композитор дуже тонко підсилив атмосферу тексту чергуванням в оркестровій партитурі то схвильованих протяжних схлипів, то активних й гострих піцикато, які згодом трансформувалися в масивні мазки, як тільки на екрані вималювався човен, огорнений бурхливими хвилями. Проте головний акцент анімації — пірат в спідниці. Солісти сперечаються: це хлопчик, який почувається дівчинкою, чи дівчинка, що почувається хлопчиком?

Думаю, таким чином в цьому епізоді автор звертає увагу до актуальної теми, гостро піднятої сучасним суспільством — гендерна рівність, злам стереотипів, що ненав’язливо прослідковується у різних закутках опери. Та не забуваймо, що все це старанно подано в кольоровій обгортці артистичного та віртуозного виконання солістів, які використовували крайні межі свого діапазону, гіперболізовану дикцію та найкращі акторські навички, аби донести до глядачів задум композитора.

Сцена 7 

«А знаєш, що на самісінькому кінці нашого альбому?»

Джунглі. На розлогій гілці сидить мавпа. Зі сцени долинає інтригуючий стукіт — це віолончеліст відбиває долонями ритм на своєму інструменті. Головні герої зачинають кінцевий дует опери. 

В ритмі маршу, дуже чітко, зображально та цілісно зазвучала «Київська камерата». Диригентська паличка Наталії Стець впевнено прорізає повітря, тримаючи в тонусі виконавців. Вокалісти долають усі технічні перешкоди, які стосуються як нот, так і слів та вигуків без жодної втрати артистизму, без найменшої тіні невпевненості на обличчях. Віртуозні пасажі змінюються на декламацію, а потім знову обертаються в навдивовижу складні вокальні прийоми. Увага публіки була цілковито прикута до дійства, яке відбувалося на сцені. 

«…остання сцена про мавпу як нашу пра-пра-пра-бабусю… Таким чином, це розширення здійснюється у просторі, від власної родини через людську родину до ототожнення з природою, але й у часі, від сьогодення до історичного та еволюційного часу.», — таку ідею Єжи Корновіч заклав в останню сцену опери, яка стала підсумком нашої подорожі гілками родинного дерева.

На відеопроєкції з’являються мініатюрки всіх предків. Оркестр стихає, а з уст солістів злітають останні слова: «Ти і ти, і ти — і я!».  Герої покидають сцену під динамічне завершення струнних інструментів. З останнім помахом диригентської палички закривається альбом. Лунають оплески.

У фоє гамір: звідусіль долинають палкі обговорення щойно завершеного концерту, шелестіння курток, швидке тупотіння маленьких ніг, що спускаються з балкона. На мить я зупинилася, аби перш ніж скласти своє враження —  помітити і запам’ятати найважливіше: обличчя слухачів, які щойно прожили зі мною цю історію. І найбільш щирий висновок був в тих усмішках, які ясним променем світили на обличчях як дорослих, так і дітей.

Сталося диво, адже тепло «Родинного альбому» змогло торкнутися та зігріти серця українців у найхолодніші дні, які проживає наша країна. Тож хочеться лише подякувати всім: композитору Єжи Корновічу, лібретисту Міхалу Русінеку, перекладачці Тетяні Коротун, режисерці Марині Рижовій, ілюстраторці Йоанні Русінек і солістам: сопрано Анастасії Поважній та контратенору Станіславу Цемі разом з оркестром під орудою Наталії Стець за можливість кожному з нас відчути те, що ворог завжди намагався в нас забрати: щиросердне відчуття безпеки, невичерпної любові та безпричинної радості. Дитинство.