Як багато століть тому було заведено наприкінці літа підбивати підсумки, так і сьогодні ми звертаємось до згадок про філармонійні здобутки та напрацювання проєкту «Музи не мовчать», а саме до цьогорічного 41 Міжнародного фестивалю музичного мистецтва «Віртуози». 

Під час Фестивалю Львівська філармонія зібрала кошти на потреби ЗСУ, а після нього провела такі знакові кількаденні події, як Міжнародний маратон пам’яті Василя Сліпака, Фестиваль літньої пори «Pizzicato e Cantabile»,  а також ХІХ Міжнародний Фестиваль Давньої Музики у Львові.

Про наймасштабнішу зі згаданих подій читайте детальніше у фестивальному огляді молодої музикознавиці Вікторії Татішвілі:

Фестиваль «Віртуози» зі своєю багаторічною історією неодноразово демонстрував зі сцени ключові поняття: мир, любов, гармонія. Два роки назад, з початком пандемії умови проведення фестивалю, та й взагалі саме втілення фестивалю з усіма нюансами були досить складними. Проте, митці все ж змогли пристосуватись — з повністю пустим залом, в онлайн-режимі та, ніби далекою, та водночас близькою музикою. Цього року — все, абсолютно все змінилось. Трансформації зазнало й головне гасло фестивалю. «Українські музи не мовчать» — саме так цьогоріч постали «Віртуози»: перший український фестиваль класичної музики, що відбувся з початку війни.

Символічним було відкриття фестивалю. Адже музиканти виходили на сцену під звуки сирени, що сповіщала про кінець повітряної тривоги — «Ось вам і відповідь на запитання, чи мають музи мовчати», як відзначив директор філармонії Володимир Сивохіп.

Фестиваль відкривала заупокійна меса, вперше виконана в рамках дійства. Це «Реквієм» Моцарта, всесвітньо відомий твір, що став присвятою для всіх жертв війни, усіх синів та дочок, що будь-яким чином зіткнулися з кривавою агресією окупанта. Концерт так і називався — «Вічная пам’ять». Останній реквієм прозвучав рівно як 3 місяці з дня відкриття фестивалю, а саме 20.02.2022. Тоді це був «Реквієм» Дворжака — патетичний та емоційний.

Відкриття «Віртуозів» було аскетично-відреченим, як і характер самого твору. Солістами цього вечора були: Софія Соловій (сопрано), Тетяна Вахновська (мецо-сопрано), Сергій Бортник (тенор), Сергій Магера (бас), а також камерний хор «Глорія»  у супроводі Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії ім. М. Скорика «INSO-Львів» під батутою Володимира Сивохіпа.

Сам твір має неоднозначну історію, з безліччю міфів, легенд, пов’язаних і безпосередньо з композитором, який не встиг дописати твір через передчасну смерть. Доля закінчити творіння випала його синові — Францу Ксаверу Моцарту. Останній навіть отримав неофіційне звання «львівського Моцарта» через свою багаторічну та плідну діяльність у Львові. Але, тим не менш, саме «Реквієм» є тим найвідомішим та репрезентуючим твором Моцарта, і саме таким став цьогоріч для фестивалю.

День відкриття «Віртуозів», на жаль, був позначений і трагічною звісткою про знищення будинку культури у м. Лозова, що на Харківщині. Саме тому, важливим завданням кожного з музикантів було (і залишається постійно) висловлювати свою позицію голосно, чітко і впевнено, з допомогою усіх можливих засобів, зокрема і мовою музики.

Характер твору було практично повністю витримано,  зі своїми змістами. Водночас, не завжди музикантам вдавалось досягти повного балансу у звучанні. Слізна «Lacrimosa» була з самого початку напористою та динамічною, а  благословенний «Benedictus» став ключовим моментом просвітлення та надії.

Факт того, що концерт  починався з відбоєм тривоги, а також події, що відбувались до та під час події підтвердили ключовий момент — «Українські музи не мовчать».

«Україна-Європа: назавжди» — це другий концерт фестивалю, що припав на особливу дату — День Європи, та підкреслив самоідентичність українського мистецтва в контексті європейського. Твори, що звучали в цей вечір належали перу українських композиторів, що визнані, проте, у світі. Програма представляла три генерації митців, що творили, творять, і є нерозривно пов’язаними між собою. На відкритті прозвучала «Українська Увертюра» Богдана Кривопуста, що втілила модерність нового покоління митців, та водночас була піднесено-героїчною, з втіленням українського мелодизму. Симфонія №2 «Героїчна» відкрила слухачеві зріз української музики багатьох століть, оскільки в творчості Станковича поєднуються багаторічні традиції своїх попередників та опрацьований фольклор. Виконував Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії під керівництвом Володимира Сивохіпа.

Кульмінаційним та завершальним етапом цього вечора було прем’єрне виконання Віолончельного концерту Богдани Фроляк, з присвятою Юрію Ланюку. Композиторка наголосила на тому, що «виконання відбувалось в жахливий, для країни, час війни і музика лише підкреслює той стан речей, де «українці мають боротися за своє право бути і жити. А світло має перемогти темряву» (Б. Фроляк). Солістка — Оксана Литвиненко зуміла передати весь щем музики, її експресивність та динамічність, а оркестр підтримав та доповнив змістовність музики.

Фортепіанний речиталь Марії Бондаренко під назвою «Спомин» продовжив серію концертів фестивалю «Віртуози». В програмі прозвучала Фантазія ре мінор В. А. Моцарта, а також Експромти №3,4, тв. 142, Франца Шуберта та 7 Фантазій Йоганнеса Брамса, тв. 116. На завершення концерту слухачі прослухали «Інтермецо» та Спомин» Нестора Нижанківського. У програмі проводиться не лише часова ретроспектива фортепіанних творів, а також міжнаціональна. У творах кожного з композиторів втілюється той чи інший стиль (класицизм, різні етапи романтизму), проте у кожному вбачається своя ідея боротьби та важкого, часом неоднозначного шляху. Це особистий світ не лише митців, а кожного слухача, і цей світ втілений завдяки одному інструменту та безмежному таланту людей.

У той же вечір відбувся ще один концерт — «Скорботна мати». Це втілення болю, скорботи, туги — всього того, що зараз відчуває кожна матір. Це відчай від втрати та спроба хоч трохи облегшити смуток. «Stabat Mater» Джованні Батіста Перголезі — написана композитором у 25-річному віці, за 2 роки до смерті, проте з глибоким змістом та лірикою. Серед виконавців: Львівська національна  академічна хорова капела «Дударик», Академічний філармонійний оркестр Львівської національної філармонії ім. М. Скорика «Віртуози Львова» під керівництвом Юрія Бервецького, а також солісти Софія Соловій (сопрано) та Лілія Нікітчук (альт).

Новою моноінструментальною сторінкою фестивалю став фортепіанний вечір за участі Оксани Рапіти та Мирослава Драгана. У їхньому виконанні прозвучав особливий твір — «Видіння Аміня» Олів’є Мессіана. Його специфіка полягає насамперед в тому, що написаний для виконання в час окупації Парижу, і для власного втілення, разом з Івон Лоріо, його другої дружини, у якій вбачав не лише професійного партнера, а й людину, «з участю якої у житті він може створити будь-що».  «Видіння Аміня» це твір, в якому змальовано ціле життя — від «Аміня створення» з відчуттям фатуму, що насувається, крізь «Амінь зірок та планет» де тема еволюціонує, як і все живе; через «Амінь агонії Ісуса» — важкий та насторожуючий,  до «Аміня бажання»  — одного з кульмінаційних моментів; від Аміня ангелів, святих і співу птиць» — моменту просвітлення і, одночасно, тривоги до «Аміня судного дня» — з потужними басами фатуму та, зрештою, до «Аміня звершення» — напруженого, доведеного до межі та кінцевого акорду твору, але не кінця музичної думки, адже вся напруга ніби зависла у повітрі та не припинила свого існування.

Важливо зазначити, що цей концерт припав рівно на 3 місяць війни, і саме тому проживати цей твір було досить болісно та складно. Виконавцям вдалось зачепити слухача ще з перших акордів і не відпускати аж до самого кінця.

Досить символічно спільні точки перетину координат України та Європи показував наступний концерт під назвою «З Болоньї до Львова». У ньому можна простежити шляхи композиторів різного часу, стилів та національностей, але зі спільним началом — навчанням у Болонській академії. Сама програма концерту складена досить цікаво, містить як вокальну, так й інструментальну частину, що по черзі взаємодоповнюються, а композитори, що зв’язані стосунками вчитель-учень ніби обмінюються, кожен своїми надбаннями та контекстами. Допомогли втілити це в життя Софія Соловій (сопрано), Андрій Кушнір (скрипка), Дмитро Ніколаєв (віолончель), Анна Іванюшенко (клавесин).

Особливою точкою в драматургії фестивалю став і фортепіанний речиталь Йожефа Ерміня з програмою фортепіанних мініатюр Валентина Сильвестрова. Твори у програмі написані вже в ХХІ столітті, у час, ніби зовсім близький для нас, а водночас — з величезним масивом подій та змін, насамперед у свідомості. Музика Сильвестрова характерна тим, що зовсім нічого не вимагає від слухача — лише бути, просто бути. Це ніби розмова з давнім другом, з яким можна навіть не говорити, адже все найважливіше і так буде промовлено поглядом; все найвагоміше залишиться між словами, в тиші та паузах (а цій темі, власне, Сильвестров приділяв дуже багато уваги).

«Смерть і просвітлення». Така назва восьмого концерту в рамках фестивалю, такі настрої витають в повітрі вже більше 100 днів. Вони ж були втілені того вечора під батутою Вінсента Козловського у виконанні Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії ім. М. Скорика та запрошеної солістки Еви Заваро. Концерт почався з «Піднесення» Олександра Шимка — прем’єрне виконання концертної увертюри, що стала лауреатом другої премії Всеукраїнського композиторського конкурсу «Українська концертна увертюра» у 2021 році. Її звучання з характерними інтонаціями українського мелосу та кінематографічний принцип побудови, а також просвітлений характер відчутно контрастували  з Другим скрипковим концертом П’єра Віссмера, у виконанні Еви Заваро. Музика концерту повністю відповідає часу, коли була написана (1954 рік), адже є втіленням і смутку, і горя, і водночас просвітлення, що «пробивається»( не завжди з успіхом) крізь терни травм, розрухи — всього того, що несе по собі війна. Твір, що слугував завершенням концерту — симфонічна поема «Смерть і просвітлення» Ріхарда Штрауса, по факту — є часописом життя головного героя, з яким проживаєш радість, печаль, тривогу, все хороше і погане. Проте, на мою думку, цей твір є автобіографічним для кожного слухача, і саме тому викликає такий об’ємний спектр емоцій.

Передостанній день фестивалю розпочався з концерту «Львівська бахіана», де звучали твори видатного композитора у виконанні Лілії Нікітчук (мецо-сопрано), Уляни Макеєвої (гобой), Степана Сивохіпа (гобой), Ірини Борисової (скрипка), Анни Іванюшенко (клавесин), Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії під керівництвом Володимира Сивохіпа. Твори, з яких складалась програма є справжніми шедеврами світової класики, а також вимагають неабиякої технічної підготовки. А ввечері того ж дня акцент змістився на зовсім інший формат — гітарну музику від Рафаеля Серрале, який привідкрив завісу репертуару для цього інструменту та збагатив програму фестивалю мотивами іспанської музики.

На завершення фестивалю «Віртуози» 2022 року звучав «Шуберт vs Барвінський». Саме камерним звучанням мав завершитись такий насичений інструментальний міжнаціональний та міжконтинентальний музичний марафон. У виконанні Андрія Павлова (скрипка), Андрія Чайковського (скрипка), Устима Жука (альт), Максима Римара (віолончель), Назарія Стеця (контрабас), Мирослава Драгана (фортепіано) звучали такі по-своєму різні, та водночас схожі у своїй камерній драматургії твори: Фортепіанний квінтет «Форель» Франца Шуберта та Варіації для фортепіанного секстету Василя Барвінського, з присвятою Миколі Лисенку. Якщо перший твір відомий у світі, то твір «композитора без нот» ще має відкритися слухачам, і не лише в українському просторі. Адже відновлений  композитором з пам’яті твір, вже після мордовських таборів, втілює ті засади, за які ми і шануємо українську музику — за її мужню ніжність, тендітну міць та самоідентифікуючу здатність.

Фестиваль «Віртуози» у 2022 році звучав зовсім по-іншому, у порівнянні з попередніми роками: нове гасло, нові настрої та нові сенси. Відкриття фестивалю під звуки сирен мабуть і було тою точкою відліку, що вкотре. від початку війни наголошувала про те, що українські музи не мовчать! Митці, як провідники та носії основного коду кожної нації мають говорити і мають бути почутими у всьому світі. Адже те, що несе кожен — це знамено волі, незалежності та права гідно жити у своїй державі. Саме зараз, в цей момент відбувається процес утворення нашої історії, нової історії, кожним з нас. Тому найголовніший меседж цьогорічного фестивалю «Віртуози» — не мовчати. Це мають почути українці, це почує й увесь світ.

Заголовне фото: Данило Бедрій